Розділ 12

Дана

Денис просто виповз із тієї ванни, здається, коли пройшла майже година. Я думала, він уже там заснув. Він досі хитався і втомлено сів на диван та важко видихнув. Я мовчки взяла каву, котра вже встигла охолонути, і поставила перед ним. Він від одного запаху скривився.

— Ти жартуєш зараз з мене?

— Випий, — сказала я спокійно.

Він заперечно похитав головою.

— Я від тебе нічого не візьму.

Я важко видихнула, закотивши очі. Який же він упертюх. Але я не збиралася йому, наче маленькому, догоджати, тому просто обурено глянула на нього і забрала чашку, виливши каву в раковину.

— Вже пізно, я поїду краще додому, — пробурмотіла я.

Годинник і справді показував уже третю годину ночі. Мені варто було зустрітися іще з одним чоловіком, приблизно такого ж стану, як і Ден зараз. Батько не заплатив оренду квартири. Скоріше за все, грошей, які я йому дала на це, вже не було. Але я все ж хотіла його спитати. Мене пронизував відчай… За останній час моє життя перетворилося просто на суцільну чорну діру, болото, і я не могла з нього вибратися. Тільки налагоджувалося щось одне, як виникала інша проблема. І зараз однією з них була саме квартира. Батькові було байдуже, де спати: барна стійка це чи ліжко, а ось у мене все було інакше.

— Надворі темно, куди ти поїдеш, — пробурмотів Денис.

Я ледь посміхнулася кутиком губ.

— Хай тебе це не турбує, — відказала я. — Одяг поверну тобі на роботі.

Я покрокувала до дверей, але, підійшовши, зрозуміла, що двері замкнені і я не могла їх відімкнути. Тут не було ключа зсередини. Його потрібно було вставляти, а його в мене не було. Я не могла вийти з квартири.

— Денисе! — я повернулася і скрикнула, зауваживши, що хлопець стоїть неподалік, припертий до одвірка.

— Я сказав, що ти не підеш, — сказав він.

Я глибоко вдихнула, заспокоюючи себе.

— Ти не можеш мене тут тримати!

— Я вранці викличу тобі таксі, і ти поїдеш. А зараз іди спи.

Хлопець відштовхнувся і, крокуючи, повернувся до дивана. Він сів на нього, а я пройшла у квартиру і стала прямісінько перед ним.

— Дай мені ключ, — сказала я. — Ти навіть будучи п’яним просто нестерпний.

— Я сказав уже все. Ти нікуди не поїдеш.

Він підняв на мене погляд, і я уважно глянула в його очі.

— Ти п’яний, я не залишуся з тобою в одній квартирі, — прошепотіла я.

— У спальні є замок. Можеш закритися. Але їхати тобі зараз небезпечно.

Я прикусила нижню губу, а тоді з язика вирвалося зовсім не те, що я хотіла б сказати.

— А тобі напиватися було безпечно? Це явно не для тебе.

Денис посміхнувся кутиком губ.

— Іди спати, Богдано.

Я обурено кинула на нього іще один погляд, а тоді покрокувала до дверей, як я пам’ятала, спальні. Я справді могла замкнути двері, адже зауважила, що в них був ключ, але… чомусь я не зробила цього. Я повільно залізла під ковдру і, глибоко вдихнувши, повільно видихнула. Я залишуся тут до ранку, а опісля поїду…

Я здригнулася, коли почула крізь сон дзенькіт, а тоді лайку. Одразу ж сіла на ліжку і потерла очі. Я досі була в кімнаті Дениса. Зараз, при світлі сонця, котре тільки сходило, я зауважила, що кімната ще красивіша, аніж я вважала в темряві. Я роззирнулася, але опісля двері відчинилися, і зайшов Денис. Я підхопилася, побачивши, що з його руки скапує червона кров.

— Що ти вже натворив?! — я підхопилася, злізаючи з ліжка і підходячи до нього.

Він скривився, коли я смикнула його руку до себе, дивлячись на достатньо глибокий поріз на долоні хлопця.

— Ваза стояла під стіною, зачепив її ногою — вона розбилася. Я уламки збирав і…

Я похитала головою.

— Зачекай тут. Здається, в аптечці повинен бути бинт.

Я важко видихнула, виходячи з кімнати і крокуючи до кухні. Аптечка стояла на столі, як я вчора її і залишила. Я дістала з неї перекис та бинт і пішла назад. По білому красивому паркету тепер виднілися краплі крові, що змусило мене скривитися.

Я зайшла в кімнату, де Денис сидів на ліжку. Він глянув на мене, коли я сіла поруч і, замочивши вату, хотіла приставити до його долоні. Я тільки наблизилася, але не встигла й торкнутися, як він відсмикнувся і забрав у мене вату.

— Я сам можу, — сказав він невдоволено, наче мала дитина.

Я закотила очі від його фрази. Глянула на годинник на тумбі.

— Вже ранок, — прошепотіла я, поки хлопець сам витирав кров з долоні.

Він потягнувся до бинта. Через те, що пораненою була його права рука, він почав невміло лівою накладати бинт. Я не стрималася і взяла його долоню в свою, і тільки Денис відкрив рот, як я кинула йому різке:

— Замовкни. Від того, що я тобі допоможу, ти не помреш.

Денис відверто дратував мене як вночі, так і зараз. Він навідріз не приймав від мене допомоги.

— Я викличу тобі таксі, — сказав він, коли я закінчувала.

Я стиснула губи, розуміючи, що поїздка на таксі на майже іншу частину міста коштуватиме мені немалих грошей, котрих у мене і так не було.

— Я на автобусі доїду, — сказала я тихо.

— Тоді ти не встигнеш на роботу, котра в тебе сьогодні, нагадаю тобі. Так що я викличу таксі. Воно відвезе тебе додому, а потім — до фірми. Я заплачу водієві.

Я стиснула губи. Мені не подобалася його ідея… але в мене не було вибору. Я справді могла спізнитися на фірму — робити це було ризиковано.