Розділ 11

Дана

Я прокинулася від якогось гучного звуку стуку… Розплющивши очі, роззирнулася і напружилася, адже це була далеко не знайома для мене кімната. Я піднялася в ліжку, сідаючи, і почула гучний стук, наче щось важке звалилося на землю. Я нахмурила брови, згадуючи, як мене забрав Денис. Напевно, я заснула в машині, і він привіз мене до себе, але… що це за звуки?

По тілу пройшло тремтіння, коли я подумала, що це можуть бути грабіжники. Навряд чи Денис залишився б зі мною…

Я повільно відкинула ковдру і роззирнулася, побачивши поруч вазу. Вона була дещо об’ємнішою, і мені довелося взяти її двома руками. Я піднялася з ліжка і навшпиньки підійшла до дверей. Обережно відкрила їх і визирнула. Навіть у цій темряві я могла зауважити, що квартира мала доволі красивий дизайн, а окрім цього була просторою. Щось знову занадто голосно стукнуло, і я аж підскочила. Руки змокріли, через що я ледь не випустила вазу. Я ступила іще один крок — і в око потрапила постать на дивані. У світлі місяця я зрозуміла, що це Денис, і з полегшенням видихнула, опустивши вазу на землю.

— Ти мене налякав, — невдоволено сказала я.

Хлопець повернув до мене голову і ледь посміхнувся.

— Що ж… я думав… що це ніколи… не вдасться.

Манера, в якій Денис це сказав, змусила мене скривитися.

— Ти п’яний? — спитала я.

Він знизив плечем, а тоді рукою потягнувся до чогось. Мій інстинкт переміг, і я кинулася вперед та вихопила пляшку віскі з його руки, перш ніж він встиг би її випити. Він хрипко засміявся.

— Віддай, не грайся з таким.

Я похитала головою і роззирнулася. Побачивши кухню неподалік, я покрокувала до неї і вилила рідину в раковину.

— Все. Немає більше чого пити. Лягай спати, — сказала я.

— Будеш повчати мене?

Хлопець піднявся, але на ногах він устояти не міг, через що одразу різко сів на диван, і я зрозуміла, звідки ті звуки, яких я, взагалі-то, і налякалася. Це все був Денис.

— Ти не можеш на ногах устояти. Навіщо було так напиватися? І коли ти взагалі встиг?

— Не твоє діло!

Він сказав це з такою грубістю, що я аж здригнулася.

— Що тобі взагалі до мене? Хто ти мені? Чому відчитуєш? Гм? Я… я твій бос і…

— Робочий час давно скінчився. Я підпорядковуюся тобі тільки в робочий час, і перестань говорити зі мною в такому тоні! Я не хочу заподіяти тобі зла.

Я перебила його і здивувалася, коли він опісля нічого не сказав. Натомість хлопець засміявся. Від його сміху по моїй шкірі прокотилися мурахи.

— Ти? Не хочеш мені заподіяти зла? — перепитав він.

— На що ти натякаєш цими… питаннями на запитання?

Денис трохи нахилився вперед, не відриваючи погляду від моїх очей.

— Ти вже раніше прекрасно довела свої наміри, Богдано Королевич. І мені цього вистачило. Тому не прикидайся.

Я нахмурила брови.

— Про що ти взагалі? Ми бачилися з тобою востаннє в школі, та й тоді були дітьми. У чому ти хочеш мене звинуватити?

Я не те щоб не розуміла — я взагалі не могла навіть подумати, на що зараз натякає, до того ж п’яний, Денис.

— Ти маєш рацію, ми тоді були дітьми, але…

І він замовк, не договоривши. Хлопець раптом, навіть у цій темряві, побілів, і я зауважила, як він підняв руку, потираючи шию.

— Що з тобою? — спитала я тихо.

Але Денис так раптово зірвався на ноги і полетів у бік ще одних дверей, що мої очі, здається, округлилися вдвічі… Він точно перепив алкоголю. І, напевно, його організм не міг цього витримати, через що зараз… і позбувається цього. Я скривилася, думаючи про це.

Втомлено видихнула, а тоді роззирнулася і, побачивши вимикач, нарешті ввімкнула світло та озирнулася навколо. Кімната була великою — це була, напевно, вітальня і кухня водночас. Квартира нагадувала студію, однак ванна і спальня були окремо.

Я повернулася до стелажів, відкриваючи один за одним. Знайшовши аптечку, вийняла звідти потрібні ліки від похмілля — вони точно знадобляться, — а окрім того знайшла у шафі каву і ввімкнула чайник, дістаючи кружки.

Навіщо він напився настільки? І взагалі, навіщо було пити? Ці два запитання залишалися для мене незрозумілими та закритими, але хвилювало мене третє.

Що він має на увазі під тим, що я його образила?