Розділ 10

Ден

У минулому

Після аварії мене оглянули медики… а тоді забрали. Я не хотів, але вони мене не слухали. Я бачив батька — весь у крові. Так само і маму: їх завезли в різні машини й повезли кудись…

— З ними ж усе буде гаразд? — запитав я стареньку тітоньку, яка витирала кров з мого лоба. Там залишилася невелика подряпина, як і на руці.
— Я не знаю, сонечко, — тихо відповіла вона.

На очі навернулися сльози. Мені вперше стало по-справжньому страшно…

Ми їхали з торгового центру. Мій маленький плюшевий зайчик, якого ми купили, тепер, напевно, валявся десь у машині під сидінням. Але мені стало байдуже. Я хотів, щоб мама мене обійняла. Та її забрали. Як і тата…

— Ну що ти, не плач, — жінка притиснула мене до себе, але це було зовсім не те, чого я потребував.

Вона привезла мене до лікарні. Спершу я сидів у кріслі, безцільно гойдаючи ногами. Потім з’явився Макс — і я одразу кинувся до нього, обійнявши щосили.

— Як ти, Денисе? — відразу спитав він, уважно вдивляючись у мене.
— Де мама?

Макс глибоко вдихнув.
— А де тато? — запитав я і побачив, як він важко ковтнув, а тоді видихнув.

Я й сам не зрозумів, як зірвався мій голос.

— Де вони?! Я хочу до них! Відведи мене! Макс, будь ласка!

Сльози потекли по щоках, коли брат притиснув мене до себе. Він мовчав… і це лякало ще більше.

— Ми повинні його забрати, — я навіть не помітив, як двері відчинилися і з’явилася якась жінка.

— Що? Ні, навіщо? — різко відповів Макс.

Він випрямився і взяв мене за руку. Я міцно стиснув його долоню. Забрати? Мене? Але… куди?

— Така процедура, хлопче. Ви можете оформити опікунство, але до цього моменту дитину буде доставлено до дитячого будинку.

Я панічно глянув на Макса, ще сильніше вчепившись у його руку. Він швидко подивився на мене й поклав долоню мені на плече. Я сховався за його спину.

Вони ж не заберуть мене, правда? Брат не дозволить. Так?

— Давайте домовимося. Я оформлю всі документи, але не забирайте його зараз. Навіщо це все?
— Чоловіче, така процедура. Мені шкода. Але Денис поїде з нами. Не ускладнюйте ситуацію.

Жінка зробила крок до мене. Я злякано притулився до Макса, стискаючи його руку.

— Я нікуди з вами не поїду! Ви зла! Я хочу до мами! Макс! Відведи мене до мами! Будь ласка!

Я смикав брата за руку, коли та жінка різко потягнула мене на себе.

— Ви робите йому боляче! — вигукнув Макс.
— Якщо ви й далі триматимете його, то, звісно, йому болітиме.

Вона смикнула мене ще раз, і я не витримав — розплакався вголос. Макс різко перехопив її руку, відштовхнув її від мене і присів, а я вчепився йому в шию, обійнявши так міцно, як тільки міг.

— Денисе…
— Я не поїду з нею! Нікуди! — закричав я.

— Я заберу тебе, чуєш? Я приїду і заберу тебе додому, малий. Добре? Тільки не плач. Усе буде добре.
— Забери мене вже… Я хочу додому. До мами. До тата. Я хочу звідси геть.

Я не розумів… чому Макс віддає мене. Чому батьків немає. Чому всі в коридорі дивляться на мене з таким жалем. Чому та жінка тягне мене кудись, а потім везе.

Я хотів тільки одного — додому. В мамині обійми.

Теперішнє

Я втомлено опустився на диван у вітальні, важко видихнувши. Дана спала в моїй спальні… у моєму ліжку. Я сам уклав її туди. Навіщо? Не знаю.

Телефон засвітився. Макс писав, питаючи, куди я зник. Я швидко відповів, щоб він не хвилювався. Провина неприємно стискала груди — я почав йому брехати. Напевно, змушував розчаровуватися в мені.

Я відкинув голову на спинку дивана, заплющив очі й потер їх. Мені давно пора взятися за розум…

Іронічно, що одразу після цього я взяв куртку й вийшов з квартири.

На щастя, дощ уже припинився. Я сів у машину і набрав номер Ростика.

— Що думаєш про гонку? — запитав одразу.
— Думаю, це охрінєна ідея, чувак.

Я усміхнувся — саме такої відповіді й чекав.

Уже за пів години ми з Остапом і Ростиком мчали на мотоциклах до чергової траси.

— Коротше, я з братом угоду уклав, — почав Ростик.
— Яку саме? — поцікавився Остап.

Ми зупинилися біля траси, довкола якої юрмився натовп.

— Якщо я нормально закінчу рік в універі і не влізу в жодні проблеми, то він стане моїм спонсором на професійних гонках.
— Ого, — я вражено подивився на Ростика.

Я ніколи не думав, що він справді мріє про професійні перегони. Ми жартували, що подамо заявку, але перепон було забагато. Для таких гонок потрібні спонсори і великі гроші. Та й наш рівень їзди, якщо чесно, був… далекий від ідеального.

— Круто, правда? А ти своєму не хочеш такого запропонувати?

Я знизив плечима. Навіть якщо Макс погодився б, Каміла точно була б проти. Вона ніколи не дозволила б мені ганяти трасою на шалені швидкості, ризикуючи розбитися… хоча це звучало феєрично.

— Я вже працюю в нього у фірмі. Та й… де ми — і де професійні гонки.
Остап засміявся.
— Тут ти правий. До них ще дорости треба…