Розділ 8

— Тримай свої документи і не ний!

Я сидів на дивані Макса коли дівчина повернувшись в кріслі віддала мені папери. Я простягнув руку забираючи їх. Дана різко піднялася і схопивши свої туфлі, котрі були вже в прямому сенсі непотрібні покрокували до виходу. В офісі вже було темно. Окрім нас тут залишився тільки охоронець. Було близько дев'ятої вечора.

Я глянув на двері котрі зачинилися за дівчиною і потер свої очі. Хтось подумає, що я вибачився і вона допомогла? Та ще б чого, звичайно ж ні. Я просто спитав чи може вона редагувати документи. Вона погодилася, і щойно закінчивши пішла. 

Я піднявся і засунув папери в папку до інших. Закривши її вимкнув світло в кабінеті і вийшов замкнувши двері. Спустився на низ ліфтом.

— Закінчили? — спитав охоронець коли я виходив через чорний вихід.

Я кивнув головою, він побажав гарного вечора і я вийшов. Відчинивши двері машини і сівши всередину відчув дику втому. Неподалік в небі з'явилася блискавка. На скло впали перші краплі дощу. Осіння погода здавалося повністю здалася і вирішила внести свої правила. Вчора було тепло, сьогодні вже дощить.

Я завів двигун і вивернувши кермо почав виїжджати з парковки. Якщо б знав, що в офісі втомлятимуся більше ніж в універі то напевно б і словом не обмовився про те щоб іти з нього.  Але зараз було пізно. 

Я вже виїхав на трасу коли дощ почав сильнішати а двірники почали швидше очищувати скло. Глянувши у бокове скло я нахмурив брови і натиснув на гальма. По асфальті ішла постать. Я скривився зрозумівши що це Богдана. Вже хотів натиснути на газ коли зауважив що вона боса. Я вилаявся під ніс. Не зміг не зауважити як вона здригнулася коли почувся гучний грім а тоді небо розсікла блискавка. 

Я перемкнув передачу і дав назад під'їжджаючи до неї і опускаючи скло впускаючи до салону краплі дощу. 

— Сідай, — сказав я просто і різко.

Дівчина глянула на мене. Її волосся вже прилипло до лоба, вона обійняла себе.

— Ні, — її відповідь змусила мене обуритися.

Чорт, вона взагалі розуміє від чого відмовляється?

— Не дурій, сідай в авто. 

— Я не сяду до вас в машину, Денис Георгійович. Це не професійно.

Блять, що за муха її вкусила? Від коли вона взагалі так звертається до мене

— Я не проситиму двічі. Або ти сідаєш, або ж зараз залишишся тут одна. Найближчий автобус буде тільки через дві години (Брехня. Я не знав розкладу автобусів, ніколи б в житті і не запам'ятав). Ти захворієш.

— А тобі то що? — викрикнула вона.

Я обурено видихнув. Опустивши скло я натиснув на газ відїжджаючи. Ну й нехай. Не хоче то й не треба, я не проситиму. Я стиснув кермо зупиняючись на світлофорі. Глянув у дзеркало заднього виду. Дівчина зупинилася біля автобусної зупинки. Впертюшка. Я натиснув на газ коли засвітилося зелене світло. 

— Дядько Ден! — щойно я зайшов у дім як до мене кинулася Джу. 

Я посміхнувся підхопивши її на руки.

— Ти довгенько, — сказала Катя.

— Не думав що я під сестринським контролем, — пожартував я. 

Сестра засміялася.

— Це я ще не контролюю

— Ти на довго? — спитав я сідаючи навпроти неї на крісло.

— Ось тобі і маєш.  Я так швидко тобі набридла?

— Кому і хто вже набрид? — Макс з'явився у вітальній. Він сів поруч з Катею уважно дивлячись на нас обох.

— Денис дуже радий мене бачити, — Катя підморгнула мені.

З двору почувся іще один гуркіт.

— Схоже, буде буря, — сказав Макс.

Каміла сіла поруч із ним. Джу побігла на гору. 

— Ось якби світло вимкнули було б справді цікаво, — Макс глянув на сестру нахмуривши брови 

— Світло можна і так виключити.

— Але все ж це буде не так як колись.

Катя посміхнулася

— Я вже тоді знала що ви будете разом,тому...це буде вже не так цікаво. До того ж впевнена що зараз на підлозі ніхто точно не захоче спати.

Я закотив очі зрозумівши що вони скоріше за все згадують щось із своєї "молодості". Телефон у моїй внутрішній кишені завібрував. Я дістав його і нахмуривши брови піднявся і провів по екрану відповідаючи на виклик.

— Слухаю, — сказав я.

— Денис, можеш мене забрати?

Я глибоко вдихнув заплюшуючи очі. Було дике бажання гаркнути Богдані що "Поїзд вже поїхав". Але у висновку вийшло абсолютно інше.

— Зараз буду.

Макс зацікавлено глянув на мене.

— Куди ти знову тікаєш? 

Я напружився. Що придумати?

— Стас попросив його забрати. Я швидко.

Макс підняв свої брови.

— Стас подзвонив саме тобі?

Я кивнув головою. Це була дурна відмазка.

— Обережно на дорозі, — сказала Катя і я кивнувши головою покрокував знову в гараж набираючи на ходу дядька Стаса.

— Привіт, малий — почув після двох гудків.

— Я сказав Макс що їду по тебе...

По тому кінці тиша.

— Навіщо тобі я?

— Ну...я так сказав, — почав я тягнути намагаючись здогадатися як би це пояснити.

— Аааа, поняв. Якщо Макс питає то ти мене забираєш. Але Ден, обманювати це не гарно. Ти ж знаєш.

— Знаю, — відказав я.

Чорт. Так, я знаю. Але є великі Але. Я не міг сказати Максові що їду по Дану...бо перед цим я сказав йому ясно що Дана це просто дівчина з класу. Але ж...так і є.

Я заплутався у власних думках. Натиснувши на газ виїхав з подвір'я.

***

Я був біля офісу через 15 хвилин. Дівчина в секунду сіла на сидіння поруч. Вона вся тремтіла і я ледь стримався щоб не спитати, де ж її розум подівся? Замість цього взяв важко видихнув.  Натиснувши на газ ми заїхати на парковку котра була окремим гаражем. Тобто всередині неї не падав дощ.

— Навіщо...ми...сюди...приїхали? — здається, вона була не в силі два слова зліпити від холоду.

Я нічого не відповів а просто вийшов з машини і покрокував до багажника.

— Якщо ти збираєшся мене вбити, тоді зараз  саме час, — гукнула вона мені

Я фикнув дістаючи з багажника сумку. Все ж, інколи я перемагав свої лінощі та їздив не тільки на перегони а й в спортаз. І зараз це вперше знадобилося. Я відчинив дверцята зі сторони Дани і кинув їй на коліна сумку.