Розділ 6

Дана

Я швидкими кроками ішла до офісу. Була за п'ять хвилин восьма ранку. Так швидко я в житті не ходила. Туфлі, котрі я взула для сьогоднішнього першого дня були не зручні для бігу. Одягалася я взагалі як ... погано, якщо коротко. Біла блузка була занадто легкою для вітру котрий зараз почав обдувати мої ноги, адже я додумався одягнути класичну чорну спідницю а не штани як було б логічніше. Ще й хмари небезпечно сіріли над головою. Я дуже сильно сподівалася не спізнитися на перший робочий день і не померти дорогою до неї. 

Підійшовши до офісу я зауважила що вже спізнилася на декілька хвилин. Різко смикнула двері, але вони не піддалися в я ледь не стукнулася в них.  Я нахмурила свої брови смикнувши ще раз. Телефон у руці завібрував. Це був Максим 

— Алло, Богдана? Ти телефонувала мені, я був зайнятий. 

— Так, я хотіла спитати у вас о котрій розпочинається робочий день. Ви вчора не повідомили.

— На співбесіді я забув, але я казав твоєму батькові в клубі. Він тебе не повідомив?

Я заплющила очі. Впевнена, батько і не сильно переймався тим щоб повідомити мене. Останнім часом, точніше після смерті матері, батько абсолютно став не тим чоловіком яким я його знала. І вчора ввечері його більше хвилювали всі можливі напої аніж спроба запам'ятати мій робочий графік.

— Можливо забув, — викрутилася я, — Денис вже повідомив мені. Тому немає проблем.

— О, в ти встигнеш за годину доїхати? Можливо заїхати по тебе?

Я нахмурила брови.  За годину?

— Та ні, я встигну. То ... робочий день з 9?

— Так

Я міцніше стиснула ремінець своєї сумки і в цей момент мені на голову впала перша крапля дощу.  Максим перший вимкнув дзвінок в я обурено видихнула. Ну і Денис!

Я була в їдальні, охоронець прийшов швидше. На моє щастя, я всього трішки промокла перш ніж він впустив мене всередину. Я пила чай коли побачила як машина Дениса зупиняється під будівлею. Стиснула чашку в своїй руці. Зробивши іще один ковток чаю я відклала її і швидким кроком пішла по сходах вгору. Ліфтом я від певного моменту перестала користуватися. Піднявшись на потрібний поверх я встигла добряче накопичити своєї злості. Бачила, як він зайшов у кабінет Максима. Я фактично залетіла за ним. 

— Ден, це було взагалі не смішно! 

Я була настільки обуреною що готова була просто зараз кинути в нього чимось. Він повернувся до мене обличчям з самовдоволено посмішкою. Я ахнула зрозумівши що він без сорочки...чорт, я і не звернула на це уваги доки не побачила його обличчя. Я швидко повернулася заплющивши очі намагаючись забути все що бачила.

— Тебе стукати вчили? — спитав він обуривши мене. 

— А тебе двері зачиняти коли переодягаєшя?! 

Я була страшенно злою але зараз ще й спантеличеною.

— Ну...мені немає чого соромитися, — відповів він, — І до того ж це кабінет мого брата. Якби тут був він? Ти б також так увірвалася в кабінет боса щоб застати його...голим?

Я підняла руки закривши обличчя. Господи. Картини в голові взагалі мені не подобаються. Я різко повернулася до Дениса і примружила очі зрозумівши що він досі не одягнувся.

— По перше, ти не повністю голий.

— Ох, вибач що не зміг втілити твої очікування.

Його слова змусила мене розплющити очі. Він накинув на спину сорочку. Я глянула в його очі в намаганні не опускати погляд нижче. Хоча здається мені варто сходити до окуліста. Мої очі мене не слухають.

— Ти хоча б маєш совість? — обурилася я, — Ти мені збрехав. 

Він підняв свої брови і почав повільно іти до мене

— Справді? Дівчинко, в мене немає навіть поняття що таке совість. Здивований що ти знаєш значення цього слова .

Я підняла свої брови очікуючи продовження. Ден зупинився за крок від мене запхавши руки в кишені. Чому він, проклятий демон, не защепить цю свою сорочку?

— Я приперлася сюди о 8 ранку, ти хоч уявляєш як я просто летіла через все місто щоб встигнути?! Потім ще й промокла через тебе!

Він підняв свої брови.

— Справді? Ех...знаєш мене не цікавлять твої фантазії стосовно мене. І те, про що ти думаєш о 8 ранку лежачи в ліжку. Як уявляєш що я поруч ...

Я округлила очі зрозумівши до чого він сидить.

— Ти взагалі псих?! Боже, Ден, — я скривилпся а по тілу наче струм пройшов і я здригнулася. Фу. Про що він взагалі думає? Що в його голові?

Він посміхнувся ступивши іще один крок. Між нами залишився всього міліметр дистанції. Я склала руки на грудях намагаючись вистроїти межу. Хоча б якусь.

— Я від давна псих. Ще з п'яти. Ти часто говорила що я ним і стану.

Я глибоко вдихнула. 

— Твої надії виправдалися. І тепер ... я стану твоїм власним психом. Не переживай через це. І не забувай, тепер я для тебе не Ден. А Денис Георгійович. Май повагу до свого боса, Богдано. А зараз вийди, і на наступний раз не забувай. Ти приходиш коли я покличу. І перед тим як зайти, складаєш свої пальці ось так

Він підняв свої руку і постукав по столу.

— Зрозуміла? Мій кабінет це моя територія. Не твоя. І ніколи не буде твоєю. Тепер ти - моя секретарка. І повністю залежиш від мене.

Яким же...ідіотом він став. Думає, що це просто так пройде? Я підняла свою руку стиснувши її в кулак і помахавши нею перед ним.

— Ось так? — перепитала я.

Він перевів погляд на неї і кивнув головою посміхнувшись. Я кивнула головою а тоді також посміхнулася. Різко замахнувшись моя рука ковзнула по його шоці. Він засміявся в я відчула як рука починає пекти від ляпаса котрий я завдала йому. 

— Що у вас тут відбувається? — от лайно. Я повернула голову до дверей побачивши Макса котрий стояв у дверях дивлячись на нас.

— Вона муху знайшла. Вона сіла на мою щоку. Вирішила вбити, — відказав Ден посміхнувшись братові, — Думаю, це все. 

Я обурено нахмурила брови. Муха значить. Єдина муха котра тут є, це Ден. Але я розвернулася до Максима обличчям 

— Доброго дня, — привіталася я.