Розділ 5

Мотоцикли хлопців і мій в тому ж числі зупинилися біля нашого будиночку за містом. Ми часто збиралися тут всі разом, тут був неймовірний краєвид. Навколо ліс, неподалік озеро. Сам же будинок був великий та затишний.  Але зараз я думав не про це 

— Макс, ми можемо поговорити? 

Брат повернувся до мене а хлопці вже покрокували до будинку.

— Не затримуйтеся, — сказав Віктор пройшовши повз мене.

Брат склав руки на грудях.

— Ти щось хотів? — спитав він коли за Стасом зачинилися вхідні двері. 

— Ти злишся? — спитав я занадто очевидне.

Макс підняв брови.

— Я? Звичайно ж ні, Денис. Я ж ніколи не злюся, ніколи не кричу і нічого не забороняю... Що ж, ти на це і розраховував?  Що я не буду злитися? 

Я важко видихнув. Він злився.

— Макс я хотів тобі розказати, просто... 

Я затнувся прикусивши губу.

— Просто, Ден?  Що "просто"? Я весь час намагався тебе розуміти, довіряв тобі і думав що ти мені так само. Я ніколи не кричав на тебе навіть коли дуже сильно хотів. Знаєш чому? Бо я пам'ятав те, як колись я ненавидів батька коли він мене сварив. Бо він робив це постійно. Але зараз мені здається що...можливо його метод виховання все ж був кращим аніж мій і можливо я все ж занадто багато тобі дозволяю і попускаю. 

Брат розвернувся крокуючи по сходах.

— Макс, — гукнув я і брат зупинився біля дверей хоча і не повернувся, — Вибач. Я не хотів тебе образити, чесно... 

Він нічого не відповів тільки відчинив двері заходячи в будинок. Я глибоко вдихнув. В голові прозвучав голос Каміли сьогодні зранку. "Він дорожить тобою. І покладається на тебе. Не підвели його"

Який же я баран.

***

Прокинувся зранку я в своїй кімнаті. Вчора коли Макс зайшов у будинок я повернувся додому. 

Я піднявся глянувши на годинник. Ну, на щастя хоча б сьогодні не проспав. Швидко прийнявши душ я одягнувся і спустився на низ. Чорні джинси були просто ідеальні з білою футболкою. 

— Макс ще не прокинувся? — спитав я Каміли, котра готувала щось на кухні.

— О, як твоя голова? Макс уже поїхав.

Каміла думає, що вчора я повернувся одразу додому. Одже, Макс їй не розповів. На щастя. Бо на відміну від брата в сестри була б геть інша реакція.

 — Я в нормі а...куди Макс поїхав?

Я глянув на годинник на руці. Було тільки за 7. До роботи ще дві години. Сестра знизила плечима.

— Він привіз нас з малими сюди а сам переодягнувся і поїхав. Можливо на кладовище. Не знаю

Я нахмурив брови. Навіщо на кладовище...і раптом захотів вдарити себе рукою по голові. Чорт. Сьогодні в батька повинно було б бути день народження. А я забув. Макс згадував про це вчора

— Ти також навіть не поснідаєш? — гукнула сестра мені в спину коли я покрокував до виходу.

— Ні, дякую Каміла 

Почув як она важко видихнула ставлячи ложку в тарілку. Сестра не любила, коли всі пропускали сніданок. Як вона розповідала, колись коли був тато і мама вони завжди снідали разом. А зараз зранку хто куди. Її це злило. 

Я сів у автомобіль і завівши його поїхав на кладовище. Телефон котрий я кинув на сусіднє сидіння завібрував. Глянувши я побачив невідомий номер. 

— Слухаю, — відповів я.

— Робочий день з 9? — почувся знайомий голос 

— Богдана Олегівна, — сказав я посміхнувшись, — Не знати графіку роботи це неприпустимо. А іще запитувати його в свого директора...

— Я б не дзвонила б тобі, просто Максим не піднімає слухавки. То так чи ні?

— В мене з 9 а ось в тебе з 8. Тому поспішай.

Я вимкнув виклик і посміхнувся. До 8 було тільки пів години. Насправді, вона повинна була бути б на місці о 9. Але...хто рано встає тому Бог дає. Хай помучиться.  

Я скривився зауваживши що надворі збираються хмари. Схоже, погода псується. 

Машина зупинилася біля кладовища. Я глибоко вдихнув зауваживши автівку Макса неподалік. Він тут. 

Я вийшов і повільно покрокував серед могил. Мені не подобалися кладовища. Тут було так тихо. Жахливо тихо, страшно, а особливо зараз зранку коли сонце тільки зійшло. Здавалося що тут навіть пахне по іншому...смертю. 

Знайти Макса було не важко. Насправді я і не пам'ятав де могила батька. Бував я тут рідко, востаннє чотири роки назад. Ні, це не тому що я був поганим сином. Причина в тому, що...я навіть не пам'ятав їх. Маму ще розмито а батька...я навіть не уявляю яким він був. Я пам'ятаю що вони обоє любили мене а пригадати мене із ними було важко. Вони наче зникли, і з віком все більше зникали. Пам'ятаю як Макс вчив на велосипеді їздити, як приїжджав забираючи зі школи , як ми вечорами з ним розмовляли. А батьки...?

Макс сидів на краю могили кладки квіти у вазу. Червоні троянди були такими живими... 

Я підійшов і зупинився нахмуривши брови. На фото не був батько, і не моя мама. Це була незнайома жінка. Я опустив погляд на надпис і напружився. 

— Твоя мама померла? — спитав я тихо.

Макс потер долоні підводячись.

— Як бачиш, — відповів він.

На братові була чорна сорочка, джинси і такого ж кольору джинсовка. Я глянув на нього, але він більше нічого не говорив. Глянувши на дату смерті зрозумів, що це сталося декілька років опісля   мого народження.

— Ти ніколи про неї не згадував, — прошепотів я.

Макс тихо хмикнув а тоді глибоко вдихнув глянувши нарешті на мене.

— Ти до батька приїхав? — спитав він 

Я кивнув головою. Макс дивно посміхнувся.

— Ти не пам'ятаєш навіть дати їхньої смерті, — зауважив він.

— Я приїхав до тебе.

Макс примружив брови.

— Знову мені збрехав 

Я похитав головою.

— Ні.

— Ти сказав що приїхав до батька а насправді до мене.

— Бо ти для мене і є як батько, Макс — прошепотів я.

Реакція Макса була незрозуміла.  Він повільно почав крокувати між могилами. Я повернувся до могили біля якої ми щойно були. Мені стало цікаво, якщо я не пам'ятає своїх батьків. Чи пам'ятає Макс свою маму?

— Як ти орієнтуєшся між цими могилами? — спитав я наздоганяючи його.