Розділ 4

Заїхати на територію перегонів могло б вийти без пригод — якби Ростик, звісно ж, не забув слово-пароль і не почав гратися в «угадайку» з охоронцем стоянки.

Я ж напередодні сказав Максові, що в мене розболілася голова і я їду додому. Він відповів коротко: вони повернуться завтра зранку — поїдуть у заміський будиночок із хлопцями та дітьми.
Тобто жодних проблем бути не мало.
Так я тоді думав.

Щойно ми проїхали шлагбаум, який охоронець люб’язно підняв після того, як до Ростика нарешті «повернулася пам’ять», мене вдарила гучна музика.
За будівлями відкрився краєвид, від якого перехопило подих: десятки мотоциклів, шоломи, неон, кольорове світло, запах бензину й адреналіну.

Я усміхнувся.
Ця атмосфера… вона завжди викликала в мені дивне, майже хворобливе піднесення. Наче серце згадувало, ким я є насправді.

— Хлопчики загубилися? — пролунав голос.

Поруч із нами вже стояла блондинка, старша за нас усіх. Вона легко сіла на рожевий байк, припаркований біля мого.

— Ти хто? — усміхнувся Ростик.

Вона відкинула волосся, і я помітив: за віком — майже ровесниця Макса.

— А у вас завжди стиль «питанням на запитання»?

— Барбі, змийся, — кинув я, заводячи двигун і рушаючи вперед.

Не те щоб вона мене не цікавила.
Просто я ніколи не фліртував до гонки. Після — будь ласка.
Інакше думки розлітаються, і зібрати їх мені значно важче, ніж Ростикові.

— Ну і? Коли гонка? — загорівся Остап. — У мене аж руки сверблять. Хто ті хлопці?

Ростик знизав плечима, зістрибуючи з байка.

— Не знаю. Але думаю, ми їм носа втремо.

Я лише хитнув головою.
У нашому місті ми справді були найкращими.
Але тут… це була не гонка. Це була суперечка міст.

— Чуєш, Барбі! — гукнув я, коли вона говорила з іншими й зиркнула на мене.

— Яна, — сказала вона. — Я — Яна.

— Прекрасно, Барбі. З якого міста ті хлопці, що мають приїхати?

Вона посміхнулася — криво, зухвало.

— Не з нашого, йолопе.

— Вони справді так добре ганяють? — втрутився Остап.

— Я двічі намагалася виграти одного з них, — сказала вона. — Програла три бажання.

— І коли це було? — поцікавився Ростик.

— Впевнена, ти тоді ще під столом бігав.

Ми з Остапом присвиснули. Ростик закотив очі.

— А вона гаряча, — пробурмотів він.

Я скривився.

— Вона тобі в матері годиться.

— Думаєш, це його зупинить? — пирхнув Остап. — Він же негідник.

— Я такий, — гордо підтвердив Ростик.

Рев моторів змусив усіх обернутися. Я натягнув шолом.
Перший постріл.
Гонка починалася.

— То ви ті самі, що будуть ганяти з ними? — Яна підійшла ближче. — Удачі. Хоч вона вам і не допоможе.

Я глибоко вдихнув.
Ні. Я так просто не програю.

Дев’ять кіл. Пряма, проста траса.
Переможе той, хто першим пройде кожне з них.

Моє колесо зупинилося перед білою лінією.
Поруч — їхні.

— Нехай переможе найкращий, — сказав Остап, надягаючи шолом.

Біля мене зупинився білий байк із червоними смугами.
Потім — ще три. Чорні.

У мене перехопило подих.
Мій новенький мотоцикл, куплений на гроші, що залишив батько, раптом виглядав… дитячим.
Котик поруч із тиграми.

Ростик присвиснув.

— Ну що, малята? — пролунав голос. Знайомий. Але я не міг згадати звідки.

— Ми не малята, — огризнувся Ростик. Я бачив — його очі засяяли.

— Справді? — насмішливо перепитали.

— Спершу проженемося, — сказав я. — А тоді побачимо.

Це була моя помилка.

Перший круг — білий байк обійшов мене.
Другий — чорний.
А далі…

Я відірвався від Остапа й Ростика. Якби ми були утрьох — я б переміг.
Але вони…

Коли вони зупинилися на фініші, я ще відставав на три кола.
Натовп кричав.

— Ну і хто тут у нас малята? — засміялися хлопці 

Я зліз з байка й проштовхнувся крізь людей. Той, хто приїхав першим, знімав шолом.

— Це не чесно! — вирвалося з мене. — Ви використовували трюки!

— Якби знали, що ви професійні гонщики, — додав Ростик, — ми б не погодилися!

— А хто сказав, що ми професійні? — прозвучало ззаду.

Я обернувся.
І завмер.

Стас.
Друг Макса. Колега.
Світ похитнувся.

— Але ми вас таки взули, — хмикнув Влад.

— На три кола, здається, — додав Віктор.

Я все зрозумів.
Того, до кого я поліз першим…

— Твою ж… — прошепотів я.

— Отже, голова болить, Денис? — спитав Макс.

Я відчув, як палають щоки.
Я знав, що він дізнається.
Колись.
Не так.
Не зараз.

Макс ненавидів брехню більше за зраду.
«Я пробачу тобі все, крім брехні» — казав він.

І ось він дивився на мене.
І я знав — цього разу не пробачить.

— Ну що ж, — Яна підійшла до нього, — вітаю переможців.

— Дякую, Яна, — відповів Макс.

І я остаточно зрозумів:
я програв не гонку.
Я програв брата.