Розділ 2

Я швидко зайшов до клубу, де на мене вже чекала Каміла. Сестра розмовляла з якоюсь дівчиною, і побачивши мене посміхнулася.

— Одже, ми змінимо декорації до вечора, і все буде чітко як ви бажаєте

— Чарівно, — відповіла Каміла і повернулася до мене

— Денис, це адміністратор клубу пані Ірина.

— Ми здається бачилися раніше з вашим братом, — відказав дівчина мило посміхнувшись, і я нахмурив брови, а сестра навпаки посміхнулася.

— Одже ви знайо...

— Каміла, ти закінчила вже тут? — перебив я сестру 

Чому? Тому що цю дівчину я міг зустріти тільки в одному місці. А воно б не сподобалося ані сестрі, ані братові. Звичайно ж, я переконаний що Макс знає. Він, здається, навіть знає скільки я вдихів на день роблю. Попри те що ми не так багато зараз і спілкуємося я переконаний. Макс знає про все, просто не говорить доки я сам не признаюся. Я далеко не ідеальний брат, яким намагаюся для нього бути. В мене є багато своїх але. Тільки от я не хотів, щоб одне з них виплило на поверхню саме зараз.

— О, так. Здається в мене тут все. Ти спішиш? 

— Трохи.

— Ну, тоді не буду тебе затримувати.

Сестра потисла руку тій дівчині, і ми покрокували до виходу.

— Звичайно ж, я казала Масові, що можу і сама дістатися додому але він як завжди робить все по своєму.

— Він просто турбується про тебе, — відповів я з посмішкою і Каміла глянула на мене.

— В тебе сьогодні перший робочий день? Можна привітати?

Я ледь хитнув головою і знову посміхнувся.

— Так, в мене сьогодні перший робочий день на котрий я вдало спізнився.

Каміла засміялася і повернулася до дитячого майданчику неподалік

— Джу! — вона гукнула дівчинку котра злітала в повітрі на гойдалці, і знову повернулася до мене,— Я майже впевнена, що Макс тобі слова не сказав про спізнення.

Я похитав головою.

— Мені вистачило його очей в яких я прочитав повне пригнічення.

Каміла ледь посміхнулася.

— Тобі щоб розчарувати його потрібно докласти багато зусиль напевно, — вона поклала руку на моє плече вдаючи що розгладжує складку на тканині, — Він тебе любить, і я люблю, і Катя і діти...всі. Ти ж знаєш про це, правда?

Я посміхнувся сестрі.

— Звичайно ж знаю.

— В дитинстві, від коли мама одружилася з Георгієм ти дуже часто любив дивитися за Максом і копіювати його. Думаю, ти це пам'ятаєш. Це було так мило.

Я нахмурив брови. Копіювати?

— Макс одразу, здається, сподобався тобі а ти йому, попри те, що...в нього була причина ненавидіти всіх нас.

— Тобто? — перепитав я хитнувши головою.

Я завжди вважав, що батьки одружилися через любов і це їхнє рішення було повністю обдуманим та узгодженим зі своїми дітьми. Звичайно ж, не включаючи тоді мене.

Сестра забрала руку з мого плеча

— Забудь. Просто знай, що Макс покладається на тебе. Він дорожить тобою. Так було завжди і буде. Я знаю, що для тебе він став набагато кращим братом аніж я сестрою. Тому впевнена, що він і далі буде тільки пишатися тобою. Не розчаруй його

Я посміхнувся сестрі.

— Мамо, ти бачила як сильно я розглядалася? — поруч з'явилася усміхнена восьмирічна дитина з довгим чорним волоссям, такими ж красивими очима як у мого брата та такою ж широкою посмішкою. 

— Привіт, дядько Ден

Мені завжди не могло скластися в голову як Каміла і Макс дійшли до імені дівчини. Джу це скорочено від Джульєтта. Але все ж визнаю що це ім'я...справді пасує малій принцесі брата

—Господи, можеш мене так не називати? — я скривися і простягнув руку погладивши її щічку.

— Чому дядько Ден?

Вона знала, що мені не подобається коли вона мене так кличе. І все одно продовжувала це робити дивлячись на мою реакцію. Як часто казав брат, це скоріше за все одна з рис Каміли на що сестра просто завжди закочувала очі.

— Дядько Ден, тобі не подобається коли я називаю тебе дядьком?

Я похитав головою посміхнувшись. Підійшов до задніх дверей машини відчиняючи їх.

— Джульєтта Максимівна, запрошую вас присісти в мою автівку. 

Мала повільно підійшла стаючи навпроти мене.

— Дякую, дядько Ден.

Каміла засміялася поруч.

— Які ви обоє смішні

***

Я лежав у кабінеті Макса на дивані гортаючи список гостей котрий він мені дав та електронний, надісланий його секретаркою. Варто було перевірити, чи всім було надіслано запрошення.

Сам Макс сидів у кріслі також гортаючи щось в своєму ноутбуці.

— А, Денис, — я повернув голову у сторону брата, — Додаси у список ще Королевичів. Не знаю чи вони прийдуть але все ж щоб не виникло проблем

Я нахмурив брови, і перемістився у сидяче положення.

— Королевичів? Яких?

Макс підняв на мене погляд.

— Богдана Королевич та її батька Олега Королевича

Я глибоко вдихнув.

— А її маму?

Брат хитнув головою.

— Її мати померла декілька місяців назад.

Я підняв брови.

— Прикро

Брат закрив свій ноутбук відсунувши його і склав руки перед собою

— Ти не знав?

Я заперечливо похитав головою.

— Звідки я міг знати? Я не бачив її...

Я задумався. Скільки часу пройшло?

— Дуже давно

Макс примружив очі.

— Це була вона, так?

— Де? Тобто? Що ти маєш на увазі? — я справді не розумів про що він говорить

— Ну, ця Богдана. Це через неї я перевів тебе в іншу школу.

Я скривися. Знову Макс підтвердив мою думку, він знає набагато більше аніж говорить вголос.

— Господи, Макс. Ну ти й згадав.

Я повернув голову до ноутбука продовживши звіряти прізвища.

— І все ж? 

Я важко видихнув. 

— Нагадаю тобі, я тебе не просив мене переводити. Ти сам це зробив і ми не обговорювали причини. 

— Але ти тоді і не заперечував а навпаки зрадів.

Я прикусив щоку із внутрішньої сторони. Так. Я тоді не заперечував а справді щиро радів що брат сам це запропонував і мені не довелося про це в нього просити. Хоча я і не міг цього зробити. Я не міг зібрати в собі сили щоб признатися братові, в котрого через мене і так були проблеми, котрий возився з роботою намагаючись не втратити все що тоді було, і сім'ю в тому ж числі що мене в школі принижує якесь дівчисько а я не можу їй відповісти тим же бо...бо просто не можу.