Розділ 1

Ден

Я швидким кроком прямував до ліфту, оминаючи інших. Ноги самі прискорювали хід — ще мить, і я був готовий зірватися на біг. Чорт, я геть забув про нараду… Коли заскочив у ліфт, одразу ж почав нервово тиснути на цифру 8. Кабіна рушила. Я заплющив очі, намагаючись хоч трохи вирівняти дихання.

Двері роз’їхалися — я вискочив назовні, постукав у знайомі двері й, увійшовши всередину, завмер.

Погляд Макса піднявся на мене. На жаль, уже давно я не міг прочитати емоції старшого брата. Роки… зо два? Влад, який сидів навпроти нього, усміхнувся мені.

— Отже, все вирішено? — перепитав Влад у Макса.
— Так, усе так і залишимо. Думаю, буде непогано.

Влад схвально кивнув і підвівся.
— Що ж… тоді до вечора.

Брат ледь усміхнувся. Я попрощався з Владом потиском руки, коли той виходив. Макс продовжував дивитися на мене. Це затягнулося.

— Можеш не робити так, — озвався я.
Макс похитав головою.
— Як саме?
— Ну… було б логічніше, якби ти накричав.

Брат підвівся, байдуже знизивши плечима.
— Я ніколи на тебе не кричав, тому… навіть зараз не хочу порушувати цього.

Я ледь усміхнувся.
— То… ти не злишся?

Він сів на край стола. Руки сховав у чорні джинси. Біла футболка, годинник, який йому, певно, подарувала сестра кілька днів тому — на день народження — був на зап’ясті.

— Ні, Денисе. Я на тебе злюся. Бо з кожним днем ти все більше… дивуєш мене.

Я важко видихнув.
— Ну пробач… я справді не хотів запізнюватися, та й…

Я кинув погляд на годинник і насупився. Коли прокинувся, була десята. І зараз — також десята…

Поглянув на годинник над дверима.
— Ох, чорт… — я скривився.
— Так, вітаю. Ти проспав до обіду, — сухо відповів брат, знову підводячись.

Макс підійшов ближче.
— Ден, ти знаєш, що я не люблю сварок чи, ще гірше, нотацій. Будь ласка, не зловживай цим. Бо, попри мою нелюбов, я все ж здатен це зробити.

Я підняв руки.
— Цього більше не повториться.
— Сподіваюся, — відповів він і повернувся до крісла.
— Отже, нарада через пів години…

Брат узяв зі столу кілька тек. Я підійшов і забрав їх у нього.
— Дякую, — мовив він. — Їх потрібно віднести в зал.
— Я зроблю.

Макс прихопив телефон і ще одну теку — чорну.
— Ти вже підписав і надіслав документи в універ? — уточнив я.

Він глянув на мене.
— Так. Але ти пам’ятаєш мої умови.

Я ствердно кивнув.
— Ходити на роботу, не спізнюватися, слухати тебе, вчитися всьому, не халтурити і…

Я часто кліпнув, намагаючись пригадати останній пункт, озвучений учора ввечері.

Мені було дев’ятнадцять. Максові — тридцять вісім. І на даний момент у нього було вже дві фірми: стара батькова, яку він колись не захотів продавати, і та, що вони створили з хлопцями. Катя і Каміла, як і я, мали акції в батьківській компанії, але, як одного разу сказала Катя, вона щаслива, що не мусить перейматися фірмою. А от мені вдалося скористатися цією можливістю.

Я вмовив брата. Навчання в університеті — марна трата часу. Я хотів одразу вчитися працювати. Макса вдалося переконати, і тепер я був на заочному навчанні, вже на другому курсі. Натомість — працював у компанії.

Чесно кажучи, головною причиною було те, що мені просто набридло зубрити правила й теорії. Практика здавалася значно цікавішою.

— І намагатися не встрягати в проблеми, — додав він.
— Я пам’ятаю.

Макс ледь усміхнувся. Ми вийшли з кабінету.

— Після наради потрібно заїхати до клубу, — сказав він.
— Хочеш, щоб цим зайнявся я? — він глянув на мене.
— Так. Там має бути Каміла, але їй може знадобитися допомога.
— Добре.
— Також перевіриш списки гостей — раптом когось пропустили.
— Я ж нікого не знаю, — зауважив я.

Макс відчинив двері до зали для нарад. Я зайшов слідом, розкладаючи папки біля кожного місця.
— Я дам тобі готовий список.

Брат відчинив вікно і важко видихнув. Схрестив руки на боках, і я затримав на ньому погляд.
— З тобою все гаразд? — запитав я, ставлячи останню теку.

Макс кивнув.
— Фірмі тридцять років… Її заснував батько. А завтра в нього мав би бути день народження.
— Просто… емоції дивні, — додав він.

Я знизив плечима.
— Я фактично батька не пам’ятаю, тому… мені легше.
Макс усміхнувся.
— Мені теж легко.

Він повернувся до шафи позаду й витягнув проєктор. У зал почали заходити працівники. Я допоміг братові під’єднати мультимедійну дошку, а потім сів поруч із його кріслом. Макс узяв ручку і, коли всі зайняли місця, почав говорити.

…

— Ден, збереш папки і віднесеш у мій кабінет. Я зараз підійду, — наприкінці сказав Макс.

Я кивнув, швидко зібрав документи. Телефон у внутрішній кишені джинсовки завібрував. Я дістав його.

Ostap: Нині гонка. Ти будеш?
Den: Нині річниця заснування фірми батька
Rost: Я в курсі. Мій батько від учорашнього вечора тільки про це й говорить.
Den: Ви будете?
Ostap: Не знаю. Батько нічого не казав.
Rost: Я, звісно, буду. Куди ж без мене. А після урочистостей поїдемо на гонку.

Я відправив смайлик і сховав телефон, прямуючи до батькового кабінету.

— У Максима гості, — повідомила секретарка.
— Чудово. Він скоро буде.

Я зайшов усередину.
— Доброго дня.

У кріслі перед столом сидів чоловік. Поруч — чорнява дівчина. Вона дивно на мене подивилася. Я поставив папки на стіл. У ту ж мить з’явився Макс.

— Перепрошую, що змусив чекати.
— Ми прийшли зарано, Максиме.

Вони потисли руки.
— Це моя донька. Богдана.
— Приємно познайомитися, — брат простягнув їй руку, і щось у мені напружилося.

Макс глянув на мене.
— Ти все?
— Папки на столі.
— Дякую.
— Це ваш брат? — поцікавився чоловік.
— Так. Це Денис.
— Я впізнав. Вони з Богданою колись в одному класі вчилися. Поки ви не перевели його в іншу школу.

Я насупився.
— То ти знайомий з Богданою. Вона тепер працюватиме в нас.