Пролог

Денис (6 років)

Я защіпав ґудзики сорочки. У Ростика сьогодні день народження. Саме на нього я і збирався. Сьогодні за сніданком мені довелося детально вивчити вигляд Макса. Чому саме Макса? Він мені подобався. Брат мав популярність серед дівчат, і це мене заворожувало. Він був красивим. Завжди. Без винятків. Навіть тоді, коли просто спав у кімнаті. Надто довго спав… Я думав, він не прокинеться.

Я похитав головою, відганяючи думки. Макс сказав, що дівчата люблять увагу та подарунки. Я довірився його пораді. Перестав смикати за коси, а натомість почав ділитися та допомагати їй. Можливо, мені було б соромно через те, що я йду на день народження до Ростика тільки тому, що там буде вона… але це, напевно, не важливо.

— Ти готовий? — мама зайшла в кімнату і посміхнулася.
— Красунчик мій, — сказала вона, розтріпавши моє волосся.

Я важко видихнув.

— Матусю, я тільки його причесав. Хотів так, як у Макса, але… не зовсім вийшло.

Мама посміхнулася і присіла поруч зі мною.

— Тобі не варто копіювати в усьому брата.
— Але ж він крутий. І колись я хочу стати таким, як він, — я посміхнувся, і мама засміялася.
— Гаразд. Тоді відкрию тобі секрет. Макс не вкладає волосся.

Мама підморгнула мені, і я посміхнувся, повернувшись до дзеркала.

— Ну гаразд, так також красиво…

Мама відвезла мене до будинку Ростика. Я вийшов з автівки, побачивши друга.

— Гарно повеселися, — сказала мама, і я, посміхнувшись їй, попрощався.
— Вітаю з днем народження, — сказав я, простягнувши подарунок Ростику.
— Дякую, Ден.

Все йшло, як і завжди. Напевно. Принаймні всі дні народження були саме такими. Злата — сестра Ростика — ввімкнула музику. Ми почали танцювати. Я довго вагався. Дана сиділа на кріслі неподалік. На ній була блакитна, красива сукня. Її волосся… я досі не розумів, як воно в неї таке світле, мов намальоване фарбами. Наче в янгола.

Я нарешті наважився. Ступив спочатку один крок. Потім іще. Я опинився біля неї.

— Привіт, — сказав я.

Вона підняла на мене погляд і посміхнулася.

— Привіт. Ростик і тебе запросив. Хоча це не дивно, — сказала вона.

Я кивнув головою.

— Так… Він приходив на мій день народження. А я — на його.
— Коли в тебе день народження?

Я нервово посміхнувся.

— Я ж запрошував тебе. У серпні. 18 серпня…

Дівчина посміхнулася.

— Я з батьками влітку була на морі, тому не приїхала, — пояснила вона.

Я кивнув головою.

— Так… я розумію.

Між нами запала дивна тиша.

— Не хочеш потанцювати? — нарешті спитав я, простягнувши руку.
— Ні, я вчора з батьками тільки з гір повернулася. Ноги трішки болять.

Я кивнув головою.

— Ну нічого. Можливо, іншим разом.

Вона кивнула.

— Можливо. Ти на балі гарно танцював…

Я зачервонівся.

— Старався.

Біля нас з’явився Ростик.

— Дана, не хочеш потанцювати? — спитав він, простягнувши руку.

Я хотів сказати, що в неї болять ноги, але дівчина посміхнулася Ростику і піднялася.

— Із задоволенням.

Моя посмішка впала. Я глянув, як вони обоє відійшли. Усередині щось стиснулося… Я дивився, як вони обоє танцюють. На очі накочувалися сльози, але я змахнув їх. Не можна плакати. Можливо… вона не відмовила йому через те, що він іменинник? Я також спробую ще раз. Пізніше.

— Потанцюємо, Ден? — з’явилася поруч Роксолана.

Я кивнув головою.

— Давай…

Я стояв на балконі Ростика. Він був великим. Мій погляд зосередився на просторі внизу.

— А я тебе шукаю. Ми йдемо грати в хустинку. Ти з нами?

Я кивнув.

— Так, я з вами.

Ми всі сіли в коло. Ростик дав хустинку спочатку Дані. Вона йшла по колу, кинувши її імениннику. Він зловив її. Дівчина сіла всередину. Ростик кинув хустинку мені. Мені не вдалося його наздогнати. Я кинув Роксолані. Вона мене зловила. Я опинився в колі поруч із Даною.

Дівчина дивилася на мене. Я все ж не стримався.

— Ти не відказала Ростику в танці, — сказав я.

Вона глянула на мене, а тоді на Ростика. Потім знову на мене.

— Хочеш, розкажу секрет?

Я невпевнено кивнув головою.

— Ростик мені подобається. Він такий класний… Я не впевнена, чи подобаюся йому, але хотіла б… Можливо, ми колись і одружимося. Він дуже сильно мені подобається.

Після цієї гри я попросив Ростика, щоб його батьки подзвонили моїй мамі. Я сидів на дивані внизу разом із Златою та Назаром.

— Ти впевнений, що хочеш поїхати? — спитав хлопець.

Я кивнув.

— Так.
— Денисе, щось сталося? Тебе хтось образив? — спитала дівчина.

— Ні, я просто хочу поїхати, — відказав я.

Почувши, що вхідні двері відчиняються, я повернувся, побачивши Макса. Невдовзі я опинився у своїй кімнаті. Мене почали діставати всі. Батько, мама, Катя… усі вони хотіли дізнатися, що сталося, але… я не хотів розповідати.

Про те, що дівчина, котру я любив, у котрій бачив ідеал, вибрала мого друга… я довірився тільки Максові. Він викликав у мене довіру. І я знав, що він не засудить, не запитуватиме, не звинувачуватиме, не скаже, що це тільки… мої власні дитячі бажання.

Я відчував дивні емоції стосовно Макса. Він був не тільки братом. А можливо, я тільки зараз так думаю?