Пролог

Денис( 6 років)

Я защіпав ґудзики сорочки. В Ростика сьогодні день народження. Саме на нього я і збирався. Сьогодні за сніданком мені довелося детально вивчити вигляд Макса. Чому саме Макса? Він мені подобався. Брат мав популярність серед дівчат, і це мене заворожувало. Він був красивим, завжди. Без винятків. Навіть тоді, коли просто спав у кімнаті. Надто довго спав…я думав, він не прокинеться.

Я похитав головою відганяючи думки. Макс сказав, що дівчата люблять увагу та подарунки. Я довірився його пораді. Перестав смикати за коси, а натомість почав ділитися та допомагати їй. Можливо, мені було б соромно через те, що я іду на день народження до Ростика тільки тому, що там буде вона…але це напевно не важливо.

- Ти готовий? – мама зайшла в кімнату і посміхнулася.

- Красунчик мій, - сказала вона розтріпавши моє волосся.

Я важко видихнув.

- Матусю, я тільки його причесав. Хотів так як у Макса але…не зовсім вийшло.

Мама посміхнулася і присіла поруч зі мною.

- Тобі не варто копіювати в усьому брата.

- Але ж він крутий. І колись я хочу стати таким як він, - я посміхнувся і мама засміялася.

- Гаразд. Тоді відкрию тобі секрет. Макс не вкладає волосся.

Мама підморгнула мені. І я посміхнувся повернувшись до дзеркала.

- Ну гаразд, так також красиво…

Мама відвезла мене до будинку Ростика. Я вийшов з автівки побачивши друга.

- Гарно повеселися, - сказала мама і я посміхнувшись їй попрощався.

- Вітаю з днем народженням, - сказав я простягнувши подарунок Ростику.

- Дякую, Ден.

Все ішло як і завжди. Напевно. Принаймні всі дні народження були саме такими. Злата – сестра Ростика ввімкнула музику. Ми почали танцювати. Я довго вагався. Дана сиділа на кріслі неподалік. На ній була блакитна красива сукня. Її волосся…я досі не розумів, як воно в неї таке світло мов намальоване фарбами. Наче в янгола. Я нарешті наважився. Ступив спочатку один крок. Потім іще. Я опинився біля неї.

- Привіт, - сказав я.

Вона підняла на мене погляд і посміхнулася.

- Привіт. Ростик і тебе запросив. Хоча це не дивно, - сказала вона.

Я кивнув головою.

- Так… Він приходив на моє день народження. А я на його.

- Коли в тебе день народження?

Я нервово посміхнувся.

- Я ж запрошував тебе. У серпні. 18 серпня…

Дівчина посміхнулася.

- Я з батьками влітку була на морі тому не приїхала, - пояснила вона.

Я кивнув головою.

- Так…я розумію.

Між нами запала дивна тиша.

- Не хочеш потанцювати? – нарешті спитав я простягнувши руку.

- Ні, я вчора з батьками тільки з горів повернулася. Ноги трішки болять.

Я кивнув головою.

- Ну нічого. Можливо іншим разом.

Вона кивнула головою.
- Можливо. Ти на балі гарно танцював…

Я зачервонівся.

- Старався.

Біля нас зявився Ростик.

- Дана, не хочеш потанцювати? – спитав він простягнувши руку.

Я хотів сказати, що її болять ноги але дівчина посміхнулася Ростику і піднялася.

- Із задоволенням.

Моя посмішка впала. Я глянув як вони обоє відійшли. Всередині щось стиснулося…Я дивився як вони обоє танцюють. На очі накочувалися сльози але я змахнув їх. Не можна плакати, можливо…вона не відмовила йому через те, що він іменинник? Я також спробую іще раз. Пізніше.

- Потанцюємо, Ден? – зявилася поруч Роксолана.

Я кивнув головою.

- Давай…

Я стояв на балконі Ростика. Він був великим. Мій погляд зосередився на просторі внизу.

- А я тебе шукаю, ми ідемо грати в хустинку. Ти з нами?

Я кивнув головою.

- Так, я з вами.

Ми всі сіли в коло. Ростик дав хустинку спочатку Дані. Вона ішла по кругу кинувши її імениннику. Він зловив її. Дівчина сіла всередину. Ростик кинув хустинку мені. Мені не вдалося його наздогнати. Я кинув Роксолані. Вона мене зловила. Я опинився в колі поруч із Даною.

Дівчина дивилася на мене. Я все ж не стримався.

- Ти не відказала Ростику в танці, - сказав я.

Вона глянула на мене а тоді на Ростика. Вона глянула на мене.

- Хочеш, розкажу секрет?

Я кивнув головою невпевнено.

- Ростик мені подобається. Він такий класний…Я не впевнена чи подобаюся йому, але хотіла б… Можливо, ми колись і одружимося. Він дуже сильно мені подобається.

Після цієї гри я попросив Ростика, щоб його батьки подзвонили моїй мамі. Я сидів на дивані внизу разом із Златою та Назаром.

- Ти впевнений що хочеш поїхати? – спитав хлопець.

Я кивнув головою.

- Так.

- Денис, щось сталося? Тебе хтось образив? – спитала дівчина

- Ні, я просто хочу поїхати, - відказав я.

Почувши що вхідні двері відчиняються я повернувся побачивши Макса. Невдовзі я опинився в своїй кімнаті. Мене почали діставати всі. Батько, мама, Катя…всі вони хотіли дізнатися що сталося але…я не хотів розказувати. Про те, що дівчину котру я любив, в котрій бачив ідеал вибрала мого друга…я довірився тільки Максові. Він викликав в мене довіру. І я знав, що він не засудить, не запитуватиме, не звинувачуватиме, не скаже що це тільки…мої власні дитячі бажання. Я відчував дивні емоції стосовно Макса. Він був не тільки братом. А можливо, я тільки зараз так думаю?