Розділ 18 «Випадкове зізнання»

Олександра

— Що думаєш, Саш? — напружено питає Аліна.

— Така сума… — підіймаю на неї погляд.  

— Більша частина всього бізнесу, — сідає поряд на стілець.

— Ти не пробувала зв’язатися з цією фірмою? — вказую пальцем на підпис.

— Ще ні. Я так звикла, що усі питання вирішував Юра, що зараз не знаю, куди спершу рухатися.

— Розумію. Ти тільки не нервуй, усе буде добре.

Стукіт у двері змушує підскочити обох. У кожної свій неспокій. Аліна хвилюється через підозрілі листи, а я — через зустріч з Олександром. Відучора готувала себе, але серце все одно не готове коритися розуму.

— Олександре Михайловичу, дякую, що приїхали, — Аліна ширше відчиняє двері кабінету.

Блакитний погляд пронизує наскрізь. Він дивиться уважно, навіть напружено. Ноги підкошуються, дихати стає важко. Я… скучила. Ох, як же я скучила…

— Можна просто Олександр, — проходить до столу, не звівши з мене погляду. — Привіт.

— Привіт, — відповідаю тихо.

— Де проблема? — кидає погляд на Аліну.

— Ці листи, — вказує на стіл.

В тиші чекаємо, поки Олександр усе детально вивчить. Аліна, дивлячись у вікно, а я — на нього. Ловлю кожен рух, короткий погляд, здивування на обличчі.

— Аліно, ти чула щось про цю компанію? — нарешті порушує тишу, відхилившись на спинку шкіряного крісла. У костюмі. До біса сексуальний, як сказала б Лізка.

— Нічого. Жодного разу. Усіма паперами завжди займався чоловік.

— Саш, що ти думаєш? — звертає на мене погляд.

— Ну… — не чекала, що він захоче почути мою думку. — Вони виглядають, — кидаю погляд на Аліну, — справжніми.

— Угу, — киває. — Інвестиційна компанія Артема Довжанського тобі ні про що не говорить? — теж дивиться на Аліну.

— Абсолютно, — хитає вона головою.

— І про борг ти нічого не чула?

— Ні.

— Може, він не хотів тебе лякати? Ти не підозрювала про фінансові проблеми?

— Усе було добре. Юра казав, що бізнес йде як по маслу. Радів.

— Зрозуміло, — підводиться. — Я візьму? — підіймає листи.

— Звісно.

— Завтра у мене завал, а у п’ятницю спробую зустрітися з цим Артемом і поговорити.

— Дякую вам, Олександре. Усі послуги я оплачу.

— Я зараз удам, що не почув, а ти більше не починаєш розмову про гроші, — говорить суворо.

— Мені незручно, — губиться Аліна. — Дякую.

— Мені вже час, я повідомлю, коли матиму новини. Сашо, їдеш? — звертає на мене погляд.

— Так, — киваю. Вчора обіцяла обід, але досі не впевнена. — Бувай, Алінко, — обіймаю подругу і виходжу за Олександром з кабінету.

На вулиці сьогодні похмуро, дорогою до Дніпра навіть накрапав дощ. Саша розблоковує сигналізацію й відчиняє для мене дверцята авто. Дивиться уважно, але мовчить. Починаю себе накручувати про тему нашої розмови. Я готувалася, але від нього можна чекати несподіванок.

— У тебе все добре? — питає, сівши за кермо.

— Так.

— Маєш втомлений вигляд. І схудла.

— Погано спала. За останнє дякую.

— Це не комплімент. Тобі не потрібно худнути, — вганяє мене у фарбу. — Є якісь побажання щодо обіду?

— Ні. Як гадаєш, це все дуже серйозно? Аліна може втратити частину бізнесу?

— Так, — киває. — Якщо її чоловік справді заклав бізнес, то тут нічим не допоможеш.  Я спробую, однак обіцяти нічого не можу, — рушає з місця.

— Але не просто так, правда? — зривається з моїх вуст.

— Тобто? — звертає на мене погляд.

— Буде умова?

— Яка умова? — дивується.

— Ну, гроші тобі не потрібні…

— Ти зараз серйозно чи жартуєш? — питає суворо.

— Не жартую, — відводжу очі до вікна.

— Тобто просто так я допомогти не можу? Має бути умова? — дратується. — Яка, наприклад?

— Не знаю. Проїхали, — бубню під носа.

— Повечеряти зі мною? Пообідати? Піти на побачення? А, переспати, так? Я настільки підлий у твоїх очах?

— Ти часто зустрічав людей, які допомагають просто так? — теж починаю дратуватись.

— У мене немає слів. Я відвезу тебе додому, — стишує рух, щоб розвернутися.

— Я голодна, — ляпаю роздратовано.

Вже пошкодувала, що підняла цю тему. Схоже, він справді не будував хитрих планів. Та я не звикла отримувати щось просто так. Мене все життя заганяли в рамки.

— Такі слова штовхають на різні думки, і твоє «щаслива» ніяк сюди не вписується, — продовжує рух.

За кілька хвилин авто зупиняється біля ресторану. Не чекаючи його допомоги, виходжу. Мовчки йдемо всередину. Насправді у такому нервовому напруженні про їжу я думаю в останню чергу, але щось не дало мені так швидко поїхати додому. У ресторані затишно та малолюдно. Час обіду вже минув, а вечері ще не настав. Олександр одразу замовляє келих вина і воду. Потім відкриває меню й переглядає вміст. Розумію, що образився, але не знаходжу правильних слів, щоб перепросити.

Тільки-но переді мною ставлять келих, відпиваю вино. Робимо замовлення. Саша замовляє суп з морепродуктами, а я філе лосося з запеченими овочами. Не змовляючись,  обрали рибне меню. Коли офіціант відходить, він кидає на мене погляд і мовчить. Ніби думає про щось, але сумнівається, чи варто говорити.

— Як справи з пошуком роботи? Чи ти більше не шукаєш? — впевнена, що думав він не про це.

— Поки ні, — відводжу очі. Не скажу ж я йому, що у хорошу фірму мене не беруть, а бути у когось на побігеньках я не хочу.  

— Павло казав, ти не отримала зарплатню.

— Я не допрацювала місяць.  

— Ось, — дістає з внутрішньої кишені піджака конверт і кладе на край столу.

— Тоді я пригощаю.

— Ні, — легко всміхається, змушуючи моє дурне серце тьохнути. — Як Поліна?

— Ти знову починаєш цю розмову? — вмить дратуюся.

— Це звичайне питання. Чому ти так гостро реагуєш?

— Не хотіла йти до садочка, рахувала дні, коли будуть вихідні, — подумки заспокоюю себе. Він нічого незвичайного не спитав.