Розділ 17 «Прохання»

Олександра

Минуло два місяці

А ви помічаєте, як швидко летить час? Ніби тільки учора був червень, а вже сьогодні закінчується літо. Сумне, напружене, емоційно нестабільне. Життя пролітає повз з шаленою швидкістю, а я зависла. Ніби й знаю, куди маю рухатися далі, а жодних кроків не роблю. Не хочу травмувати Поліну, бо поняття не маю, як складеться наше нове життя.

Двічі за цей період я була на співбесіді. Тиждень стажувалася у юридичній фірмі поряд, але це зовсім не те місце, яке дозволить рухатися далі. Мене замучили думки, які нападають уночі й тримають у напрузі аж до ранку. Від нестачі сну я стала роздратованою та постійно втомленою.

— Полю, йди сюди, — гукаю доню, коли бачу авто Аліни.

— Вже їдуть? — підбігає до мене.

— Он паркуються, — беру її за руку й веду до авто.

— Нарешті, — першою вилазить Ліза, яка була за кермом. — Яка ти вже доросла, — підіймає Полю.

— Привіт, — обіймаю Аліну. — Рада, що ви приїхали.

— Треба щось міняти, — тихо говорить подруга.

— Ну? Чекали нас? — Ліза забирає пакунки з авто, вручаючи кілька мені.

— Дуже чекали. Ходімо, — рушаю у бік під’їзду.

Сьогодні, як сказала Ліза, ми маємо провести негативне літо і зустріти щасливу осінь. Не смію заперечувати, але скептично ставлюся до її слів. Уявляю, що подумала про це Аліна, на якій немає обличчя. Вона згасла. Дуже схудла і осунулася. Ми усе розуміємо і намагаємося не смикати її своїми порадами, але серце болить, дивлячись, як горе змінює людей.

— На правах найсміливішої з нашої трійці, оголошую перший тост, — Ліза підіймає келих.  — Вітаємо, — дивиться на мене, — нарешті ти його позбулася.

— Лізо, — шикає Аліна.

— Я не помилилася, — відповідає суворо. — Ви як хочете, а я не бачила ніякого благородства у діях кислого Мирона.

— Не кожен чоловік прийме жінку, вагітну від іншого, — попри пригнічений стан, Аліна вірна своїм переконанням.

— Не сперечаюся, — знизує плечима Ліза. — Але у випадку Саші тут не про благородство. Мирон вчасно вхопився за вдалий момент, от і все. Порадів, а потім забив на усі обіцянки. Вона для нього була трофеєм. Ось подивіться, який я правильний, виховую чужу дитину. А міг допомогти просто так і не тягнути її у своє ліжко. Аж нудить від таких добродіїв, — фиркає. — Ми могли допомогти, якби дехто, — дивиться на мене, — не був таким самостійним. Тому, Сашко, нехай наступний твій вибір буде за покликом серця. І ми не будемо зараз слухати, що наступного ти не хочеш, — не дає вставити й слова.

— Приємно розуміти, що хоч хтось із нас не змінився за ці роки, — Аліна випиває майже все вино з келиха. — Як ваше розлучення переживає Поліна?

— На новину відреагувала спокійно, — спостерігаю, як вона знову відпиває вино, зловивши занепокоєний погляд Лізи. — А вчора прийшла до висновку, що у неї більше не буде тата.

— Плакала? — напружується Ліза.

— Іноді сумує, але не плаче. Вони не бачилися два місяці. Один раз говорили телефоном з ініціативи Полінки.

— Що тут скажеш? — зітхає Ліза. — Справжні татусі інколи роками не бажають бачити своїх дітей, а тут чужий дядько.

— Сумно, — Аліна ледь стримує сльози.

— Так, геть сирість! — голос Лізи дзвенить на усю кухню. — Ти обіцяла не плакати.

— Не буду, — Аліна знову робить ковток алкоголю.

— І пити треба менше, — Ліза безцеремонно відставляє її келих.

— Хрещена, — лунає тоненький голос Полі, а потім вона з’являється на кухні з книжкою. — Будеш мені читати? Ти давно не читала.

— Звісно, моє сонечко, — на мить, втомлене обличчя Аліни осяює усмішка. — Вже йду, — встає з-за столу й зникає за дверима кухні.

— Як вона? — одразу заводжу заборонену при Аліні тему.

— Здається, що вона досі в тому дні, Саш, — Ліза вмить стає серйозною. — Я вже втомилася бути клоуном, що танцює навколо неї з помпонами. Кожен новий день все більше затягує її в депресію. Погано, що у них не було дітей, може хоч вони витягли б її з депресії.

— Не факт.

— Та знаю. Вона почала більше пити. А, як усім відомо, алкоголь і антидепресанти — речі несумісні. Не знаю, що робити. Ще й у фірмі якісь проблеми.

— Які?

— Вона не говорила. Я випадково дізналася, коли ночувала у неї. Обіцяла розповісти нам обом, але ж мовчить, — знову гучно зітхає. — Натякала на психотерапевта, але вона і слухати не хоче. А я не можу в неї постійно ночувати. Та коли не ночую, уявляю, що вона вже щось собі вдіяла. Скоро самій доведеться йти до спеціаліста. Я не пустила її за кермо і вважаю, що у такому стані їй не варто їздити на своєму авто.

— До мене Аліна відмовляється їхати.

— Та я ледве вмовила сьогодні. Таке відчуття, ніби вона досі чекає Юру додому і боїться пропустити його появу, коли вийде з квартири. Це страшно, Сашо.

— Якщо чесно, я її розумію. Він не виходить мені з голови.

— Знаєш, за ці два місяці я переосмислила своє життя. Усі колишні хвилювання здалися дитячими. Майже кожного дня тепер кажу батькам, як сильно їх люблю. Хочу встигнути все, радіти життю, яке може обірватися в одну мить. Навіть закохатися надумала, але поки немає в кого.

— А мої батьки навіть не розмовляють зі мною, — зітхаю. Якийсь вечір зітхань вийшов, а планувалася позитивна зустріч трьох подруг.

— До них у мене купа питань, але я промовчу. Мабуть, Мирона втішають, який сам же і зрадив тебе. Повна дурня. Вибач, але вони неадекватні у тебе.

— В день розлучення мама видала мені таку гнівну тираду, і після того я їх не чула. Цілий місяць мовчання. Навіть про Поліну не питають, хоча люблять внучку. Ну… Мені так здавалося раніше.

— Нещасливе те сімейне життя, так?

— Дивлячись з ким.

— Але з ним ти не бачилася, — констатує факт. — І готова все життя себе мучити, бо щось сама собі накрутила.

— Ти ж знаєш…

— Знаю. Та не факт, що він буде судитися з тобою за Полю. І так само не факт, що стане для неї хорошим батьком. Ми не можемо знати, як люди відреагують на ту чи іншу ситуацію. Та тут головне питання, чи не пошкодуєш ти, що не розповіла. Коли Поля виросте, чи не мучитиме тебе совість, що вона не знала рідного батька? Саме у тому віці, коли її ще можна носити на руках.