Розділ 16 «Необхідна підтримка»

Олександра

Все зависло… Я зависла у безмовному жалю. Коли серце розривається, але сльози треба стримати, бо поряд дитина. Вклавши Полю спати, йду на кухню, зачиняю двері і плачу, в надії виплакати біль за чужим коханням, яке вмерло. Без сил лягаю в ліжко, і тільки тоді згадую про Мирона. Попри пізній час, треба йому повідомити. Вони не були з Юрою друзями, лише іноді спілкувалися, але він має дізнатися.

— Так, Сашо? — відповідає майже одразу.

— Привіт. В Аліни сталася біда. Юра загинув, — хочеться плакати, але сліз більше немає, лише біль у грудях.  

— Ого, — замовкає на кілька секунд. — Оце так новини, — протягує тихо. — Що сталося?

— Розбився. Завтра похорон, вирішила тобі повідомити.

— Дякую, але я завтра не зможу. На жаль. Передай їй мої співчуття.

— Гаразд, — дивуюсь, але вмовляти не збираюся.

— Тоді я піду? — в голосі нетерпіння.

— Звісно. Бувай, — відхиляю виклик.

Говоримо як чужі. Страшно розуміти, що п’ять років нас тільки віддалили. Мені навіть здавалося, що на початку нашого спільного життя, у мене помалу з’являлася симпатія. Я так хотіла огорнути свою зранену душу чимось теплим… Понад усе жадала забути Олександра. Вирвати пам’ять про відчуття поряд з ним, бо боліло вдень і вночі. І ніби фізично усе нормально, але всередині пустеля.

Вигадана симпатія розвіялася, а Мирон… Не знаю чи було його кохання справжнім, бо вдома він намагався провести якомога менше часу. Мабуть, його дратувала присутність дитини. Це відчувалося. Його дратувало, що я так тішилася нею. Зараз, поглянувши на ситуацію через стільки часу, мені здається, що то були не почуття, а бажання вийти переможцем після безуспішних залицянь. У будь-якому випадку я цей вибір зробила сама. Дякуючи батькові, який зараз всіляко намагатиметься не допустити розлучення. Чого тільки вартий його дзвінок. Невже він досі не зрозумів, що я змінилася?

Довго лежу, проживаючи моменти свого спілкування з сім’єю Гаврилюк. Юра не заслуговує на таку долю, Аліна не повинна лишатися вдовою у двадцять сім. Це жахлива несправедливість.

Перевіряю телефон чи не писала Ліза, яка лишилася ночувати з Аліною, а потім намагаюся зімкнути повіки хоча б на кілька годин. Коли лунає мелодія смартфона, різко хапаю його, але зависаю, дивлячись на екран. Прислухаючись до своїх відчуттів, невпевнено натискаю на відповідь. І мовчу…

— Привіт, — низький голос Олександра скручує клубок у грудях. — Не спиш?

— Намагаюся.

— О котрій похорон? І де?

— Хочеш підтримати Аліну? — дивуюся.

— Тебе.

— Мене не потрібно. Я… буду з чоловіком.

— Це має мене зупинити? — хмикає. — Може, й добре, мені не завадить поговорити з ним.

— Про що? — лякаюся. А якби Мирон збирався прийти? Невже Саша збирається розмовляти про Поліну?

— Сашо… — важко видихає, — я загубився. Ці п’ять років…

— Будь ласка, не потрібно. Не зараз, — мимоволі на очах знову з’являються сльози. Емоційно я не витримаю цю розмову.

— Гаразд. Хочу, щоб ти заспокоїлася і поспала.

— Я вже у ліжку.

— І він так спокійно реагує на нашу розмову?

— Він на роботі, — брешу, кусаючи вуста.

— Ну хоч в цьому плані мені буде спокійніше спати. Добраніч, Сашо.

— Добраніч, — відхиляю виклик. Заплющую очі, уявляючи себе на роздоріжжі. Здається, моє життя ніколи не було таким заплутаним.

Зранку, відвівши Поліну до садочка і домовившись, що її забере мама, їду до Дніпра. Купую квіти й на таксі добираюся до будинку Аліни. Побачивши змучену подругу, ледь стримую сльози. Намагаюся не плакати, хоча виходить складно. Аліна постійно схлипує й щось тихо бурмотить. Серце розривається на частини, так шкода її. Істерити не дає Ліза, вона сварить її й не дозволяє залишатися наодинці.

У їхній просторій квартирі мені здається, що от-от з якоїсь кімнати вийде Юра, усміхнеться й пожартує. Він так завжди робив. Завжди був радий нашому спільному відпочинку. Любив бавитися з Полінкою. Був справжнім. Кохав, будував плани, мріяв… Як тепер житиме Аліна? Як взагалі можна жити після такої великої втрати?

В назначений час нас забирає авто. Виявилося, що всю організацію поховання взяв на себе той далекий родич, якого я жодного разу не бачила. І, якщо чесно, не пам’ятаю чи чула. Хотіла спитати в Аліни, але не наважилася напружувати її ще й цим.

Вона обіцяє нам триматися і стійко виконує свою обіцянку. До того моменту, поки ми не опиняємося на кладовищі… Тоді починається жах. Вона сильно плаче. Здається, що її серце не витримає і розірветься від болю. Благає дозволу подивитися на Юру, але кришку не відкривають. Коли вона починає кричати, перед моїми очима виникає запаморочення. Стає важко дихати, звуки відносяться кудись далеко… Я обережно відступаю, намагаючись вхопити якомога більше повітря. У вухах неприємно шумить, в очах пливе. Здається, що зараз знепритомнію…

— Т-с-с, — роздається ззаду, а потім мене обіймають. Міцно. Збираюся з силами, щоб обуритись, але бачу знайомі тату на руках, а за секунду мене огортає аромат Олександра. — Тихо, Сашо, — шепоче над вухом. — Чуєш мене? Дихай. Глибокий вдих і повільний видих. Слухай мій голос, я не дам тобі впасти, — схиляє мене спиною на свої груди.

— Як же це так? — бубню під носа, не стримуючи сліз. Бачу, як Ліза міцно тримає Аліну. Щось говорить їй, поки я намагаюся впоратися з шумом у вухах. Я маю бути поряд, а сама не витримала.

— Сашо, — стискає мене сильніше, — бери себе в руки. Чуєш? Думай про Поліну. Тобі потрібно забрати її з садочка?

— Так, — киваю. — Тобто ні, вона ночуватиме у моїх батьків. Як ти дізнався, де ми?

— Це було нескладно. Куди далі?

— В кафе.

— А потім?

— До Аліни.

— Залишся у неї ночувати?

— Ні, поїду додому, — розмова справді відволікає. Стає легше, перед очима проясняється.

— Я відвезу тебе до кафе й заберу після Аліни.

— Не потрібно, — ледве стримую сльози від такої необхідної підтримки зараз.