Розділ 15 «Ще більше питань»

Олександр

Не вірю, що вона прийшла. Думав, знадобиться достатньо часу і ще кілька десятків дзвінків, щоб добитися для себе відповідей. Мушу зізнатися, я здивований. Впевнена і надто серйозна. Саша такою ніколи не була. Аж шкода, що зараз в очах немає легкої розгубленості, яка робила її ще тендітнішою.

За час поки ми не бачилися, я безліч разів прорахував усі можливі дати, уявив різні варіанти розвитку подій і чіпко вхопився за думку, що Поліна моя донька. Не знаю чому. Можливо, мені просто так хочеться. Знати, що від того шаленого, дивовижного почуття на світ з’явилася така світла дівчинка.

 Зі слів одразу зрозуміло, що Саша готувалася до розмови. Тримається. Намагається удавати суворість. Кусається словами, але я дивлюся тільки в її обличчя, щоб зловити той момент, коли розгубиться. Звісно ж, я не думаю, що вона одночасно спала з нами двома. Вона не така. Але мав спитати, щоб вивести на емоцію. Варіантів не так багато: або дитина моя, або вона справді народилася раніше, цієї інформації я поки дістати не можу.

Коли її телефон дзвонить, чомусь уявляю того платонічного чоловіка. А колись казала, що нічого до нього не відчуває… Навіщо ж пішла за нього? Телефон знову озивається, розганяючи венами роздратування. Останнім часом я спалахую в одну коротку мить.

— Лізо, я… — тихо бубнить Саша, а потім застигає. — Що сталося? — в голосі з’являється хвилювання. — Як це? — ковзає по мені переляканим поглядом, змушуючи напружитись. Блідне на очах. Хапає ротом повітря, обпершись на спинку стільця. — Не може цього бути, — сльози в голосі підштовхують мене встати. Таке відчуття, що вона зараз зомліє. — Боже мій, — починає плакати, — я зараз приїду.

— Сашо, що? — роблю кілька кроків до неї, не чіпаю, хоча хочеться обійняти.

— Ох, — видає між схлипами. — В Аліни… — не втримується, знову голосно схлипує.

— Що сталося? — присідаю біля неї, накривши долонями руки. — Води?

— Не вірю, — ніби не чує мене. — Юра загинув, — у неї починається істерика. Губи тремтять, руки страшенно холодні, всю колотить, ніби вона на морозі.

— Хто такий Юра? Сашо? — струшую її за плечі.

— Чолов-вік Аліни, — ледь вичавлює з себе.

— Зараз принесу води, — рвучко відчиняю двері. — Тетяно, принесіть, води і щось заспокійливе, — кажу голосно, бо сам нервую.

— У мене є, — тихо промовляє Саша, намагаючись відкрити сумку. Дістає невелику косметичку, тремтячими пальцями шукаючи пігулки.

— Давай я, — знову присідаю біля неї, забираю з рук косметичку. — Ці?

— Олександре Михайловичу, — до кабінету залітає налякана адміністраторка.

— Дякую, — забираю у неї воду й віддаю Саші. — Ви вільні.

— Виклич мені таксі, будь ласка, — просить, випивши пігулку.

— Почекай, поки пігулка почне діяти. У такому стані ти їй нічим не допоможеш.

— Як же це так? — закриває обличчя долонями.

Я навіть не знаю, як допомогти. Просто стою поряд, легко погладжуючи по спині. Хочеться обійняти. Міцно. Притиснути до себе, щоб заспокоїлась, але стримуюсь. Навряд чи вона розцінить правильно цей жест.

— Я маю бути там, вона моя подруга, — дістає серветку з сумки й витирає розмазаний макіяж. Розгублена. Налякана. Розбита. На груди тисне відчуття провини. Колись я вже бачив її такою. Тоді зруйнувався мій світ…

— Я тебе відвезу, — забираю ключі й телефон зі столу.

— Не варто, — протестує слабо.

— Ходімо, — беру її за руку, але вона вириває її.

Йде поряд, постійно тяжко зітхаючи. Розумію, що ситуація жахлива, тому нічого не питаю. Допомагаю сісти, дізнаюся адресу і всю дорогу у салоні лунають тільки її тихі схлипи. У грудях ниє, хочеться захистити її від цього болю, але не маю таких здібностей.

— Наступний під’їзд, — вже збирається вискочити, коли під’їжджаємо.

— Сашо, подивися на мене, — блокую двері. — Я буду тут, — ловлю її вбитий розпачем погляд. — Чуєш? Стоятиму скільки потрібно. Раптом що, подзвони.

— Гаразд, — киває й виходить.

Чекаю довго. Понад дві години. Знаходжу, де купити каву й встигаю випити дві, поки з під’їзду не виходить Саша. Порожнім поглядом обводить подвір’я, зупинившись на моєму авто. Йде повільно. Сівши поряд, мовчить. Сліз немає. Вона ніби застигла.

— Він розбився, — каже не своїм голосом. — Ще зранку, а Аліні повідомили аж вдень.

— Як вона?

— Погано. Ніби вмерла разом з ним. Її не пустили на упізнання. Якийсь невідомий родич усе вирішив. Це нормально? — звертає на мене погляд.

— Гадаєш, їй варто це бачити?

— Я не знаю, — знизує плечима. По її щоках знову течуть сльози, вона бліда і змучена. — Мені потрібно додому, — витирає щоки пальцями. — Можеш відвезти мене до цирку? Там маршрутка.

— Я пам’ятаю, але відвезу тебе додому, — заводжу двигун.

— Це зайве, я нормально себе почуваю.

— Я бачу. Хочеш лягти ззаду?

— Ні, — хитає головою, кусаючи вуста. — У них була ідеальна родина. Кохання на заздрість усім. Юра… — гучно вдихає повітря, — носив її на руках. Вони хотіли дітей. Що з цим світом не так? Чому вмирає кохання? — не втримує схлипу.

— У цьому світі важко всім, але у нас немає вибору.

Майже всю дорогу їдемо мовчки, лише в’їхавши до Кам’янського я питаю, куди рухатися далі.

— Це правий берег міста, — пояснює тихо. — Я живу на лівому.

— Поліна ходить до садочка?

— Так. Я маю її забрати за двадцять хвилин, — дивиться на годинника на руці. — Її батько сьогодні працює і не може, — пояснює через кілька хвилин, наче тільки згадала про його існування. 

У сумці на її колінах починає дзвонити телефон, завадивши мені відповісти. Саша швидко знаходить його, але довго дивиться на екран, ніби сумнівається, чи варто відповідати.

— Алло? — говорить тихо, відвернувшись до вікна. — Ні, я не вдома. Ні, не буду. Бо поважаю його думку. Так, сьогодні. Не кричи. Ти даремно переймаєшся, нічого не зміниться. Послухай, — довго слухає когось на іншому кінці зв’язку. — Міг хоча б спитати, як у мене справи. Моя подруга сьогодні втратила чоловіка, а ти настільки егоїстичний, що тільки й думаєш про свою дурну репутацію, — вигукує у слухавку й кидає телефон до сумки. — Зупини мені десь тут.