Розділ 14 «Наважитися на розмову»

Олександра

— Ну і справи, — протягує Лізка, вислухавши мою розповідь. — А ти зараз де?

— На лавці сиджу біля під’їзду. Мирон сумку складає. Якось так дико… Не хочу заходити.

— Щоб не побачив радість на твоєму обличчі? Не надумай плакати. Жити з нелюбом п’ять років могла тільки ти, бо думаєш про всіх, окрім себе. Але Мирон не проблема, мене турбує наш… твій Михайлович. Що думаєш робити?

— Мені доведеться з ним поговорити.

— Та це зрозуміло, — хмикає. — Ти вже мала це зробити. Твоє відтягування моменту штовхає на підозри.

— Він сам дав кілька днів.

— Бо перевіряє. Погодься, твоє мовчання виглядає дивно. Людина, якій немає чого приховувати, одразу погодиться на розмову. Ще й буде обурюватися.

— Що ж мені робити? Якби ти тільки знала, як я нервую.

— Їдь і говори. Тільки не розгублено і злякано, а суворо і з претензією. Ніби він відволік тебе від важливих справ.

— Я також розумна, коли не бачу його.

— А коли бачиш, пливеш? — коротко сміється.

— Лізо… — зітхаю.

— Ну добре хоч нам зізналася. Я думала, ти до кінця життя будеш приховувати очевидне. Вона ж схожа на нього. І з кожним роком ця схожість лише збільшується. Ось така халепа, подруго.

— Халепа. Поїду сьогодні. Якраз настрій не дуже, в самий раз для розмови.

— І не дзвони. Не питай дозволу. Нехай він підлаштовується, а не ти.

— Угу, — поняття не маю, як це все організувати і не видати себе.

— Саш, ти точно не хочеш сказати йому правду? Ну має ж він зрозуміти, що сам винен.

— А коли зрозуміє, відсудить Поліну? Звинуватить мене у мовчанні? Ні. Не хочу її травмувати. Вона тільки дізналася, що Мирон з нами не житиме. І взагалі, зараз моє життя має шанс налагодитися, я його не проґавлю.

— Тоді їдь до Дніпра. Можемо зустрітися, посидіти десь, трішки налаштуєшся.

— Заради мене будеш їхати?

— Я збиралася, маю справи.  

— Тоді не відмовлюся.

— Через півтори години в центрі.

— Добре, — ще трішки сиджу на лавці, а тоді підіймаюся до квартири.

— Саш, я іншу частину речей заберу пізніше, — Мирон зустрічає мене у коридорі.

— Як бажаєш, це ж твоя квартира.

— Я сказав твоїм батькам, що ти залишися жити тут.

— Навряд чи. Хочу переїхати. До того ж квартира бабусі записана на мене.

— Вони будуть проти.

— Байдуже, — проходжу до спальні.

Поки він збирає речі у коридорі, переодягаюся у темно зелену сукню-сорочку. Вона легка і зручна. Волосся збираюся заколоти, але потім лишаю розпущеним. Роблю макіяж. Звичайний, нічого особливого. Поки шукаю босоніжки в шафі, чую як гупають двері. Мирон пішов. Так незвично, що він більше не говорить мені, куди йде і коли повернеться.

Понад годину добираюся до Дніпра, ретельно міркуючи над своєю промовою. Ліза має рацію, зараз я повинна бути впевненою та суворою. Сказати так, щоб у Саші більше не виникало бажання повертатися до цієї теми. Переконати у тому, що в мене чудова родина і жодних секретів я від нього не приховую. Коли опиняюся на нашому місці, Ліза вже чекає.

— Ти говорити зібралася чи спокушати? — обіймає мене. — Привіт.

— Говорити, — відповідаю впевнено.

— Хочеш з тобою піду?

— Ні, я впораюсь.

— Тоді ходімо десь посидимо.

У найближчому кафе прохолодно та малолюдно. Займаємо столик у затишному куточку і замовляємо два коктейлі. Легкі, щоб освіжитися. Мінімальний відсоток алкоголю трішки розслабить й забере неприємне тремтіння в тілі.

— Не дзвонила йому?

— Ні. Раптом його взагалі немає в місті, а я приїхала?

— То його проблеми. Сашо, не дай йому перехопити ініціативу. Захищай своє так, щоб у нього не виникло сумнівів. Хитри.

— Як? — стає смішно з її виразу. Відпиваю коктейль, відчуваючи, як помалу втікає напруга.

— Усміхнися в потрібний момент, продемонструй свої сексуальні ніжки, правильно стріляй очима.

— Фліртувати? Ти що, збожеволіла?

— Це маневр відволікання. Його увага до розмови розсіється. Питання забудуться, захочеться іншого. Розумієш?

— Де гарантія, що мені не захочеться, — викликаю її усмішку.

— Тримайся, подруго. Тут я тобі не підкажу, як. Думай про Полю. Це найкращий стимул зіграти вміло.

— Я спробую. Дякую, що приїхала.

— А, немає за що. Я взагалі-то зібралася на співбесіду. Тільки оце думаю, чи потрібна вона мені.

— Вирішила переїхати до Дніпра? — дивуюся. — Чому мовчала?

— Бо у сумнівах. Ніби вдома добре, але я застигла на місці. Розумієш?

— Як ніхто інший. Нове завжди складно, але інколи необхідно щось міняти.

— У нас навіть погуляти немає з ким. Ні хлопців нормальних, ні часу, якщо чесно.

— Не хочеш влаштуватися на моє місце, якщо воно досі вільне?

— Ні, якось не тягне в юридичну фірму. Не хочеться загубитися у паперах.

— Схоже, у суботу нам буде про що поговорити утрьох.

— Сто відсотків. Біжи.

— Побажай мені удачі, — міцно її обіймаю.

— Удачі, подруго. Нагадай котику, що ти вже не студентка, а сексуальна кішечка.  

Опинившись перед будівлею, кілька хвилин вмовляю себе увійти. Вже сумніваюся, що правильно вчинила, приїхавши без попередження. Однак не дозволяю собі передумати, вперто переставляю ноги в напрямку до дверей офісу. Коктейль вивітрився, долоні спітніли, кожен нерв напружений до максимуму. Серце робить дивні кульбіти, коли тихий дзвіночок сигналізує про мою появу.

— Вітаю, — десь із коридору вискакує дівчина, злякавши.

— Добрий день. Я до Олександра Михайловича.

— Ви записані до нього?

— Він чекає мене, — звучить пафосно, але мені байдуже. Уважно придивляюся до неї, але не впізнаю тієї дівиці, що вульгарно вигиналася в його кабінеті.

— Проходьте, — вказує рукою в потрібному напрямку.

Киваю і гордо проходжу повз. Головне, щоб не було видно, як трясуться мої коліна. Перед дверима випрямляю плечі, вдихаю побільше повітря і гучно стукаю.