Розділ 13 «Не боюся»

Олександра

— Полю, йди-но сюди, — гукаю доню, яка вже понад годину тішиться з іншими дітками на тренажерах біля набережної. Погода чудова. Після садочка ми пішли прогулятися до води. Мабуть, сьогодні так зробило пів міста.

— Що, мам? Я там катаюся, — підбігає захекана і щаслива.

— Я хочу з тобою поговорити, — наважуюся, бо тягнути нікуди.

— Про що? — сідає поряд, мружиться від яскравого сонця. — Ти знову підеш на роботу?

— Швидше за все, але розмова не проте. Про тата.

— Він кричав за іграшки?

— Ні, не кричав. Ми з татом вирішили розійтися. Тобто тепер ми житимемо удвох, без тата.

— Чому? — дивиться на мене розгублено.

— У дорослих так трапляється. Не всі шлюби тривають до старості. Але ми залишимося друзями, ти зможеш бачитися з ним.

— Він не хоче з нами жити, бо образився?

— Ні, не образився. Однак, можливо, у майбутньому тато знову одружиться.

— А ти?

— Я ні, сонечко, — поправляю її волосся. Дуже хвилююся, щоб це не стало для неї стресом. — Ти не будеш сумувати?

— А ти?

— Я ні. Навпаки, потрібно порадіти за тата. Коли ти підростеш, краще зрозумієш ситуацію.

— В Ані два тати. Один приходить у гості, а з іншим вона живе. А Ваня казав, що його тато образився і пішов.

— Ні, наш не образився, він так само любить тебе.

— І я його. Можна ще погратися?

— Звісно, — полегшено видихаю.

Безвідривно дивлюся на те, як грається моя донька і ретельно продумую кожне своє слово, яке повинна сказати Олександру. Розмови не уникнути, тут навіть сподіватися не потрібно. Досі сумніваюся чи варто просити у Мирона допомоги. Це ж якось потрібно організувати, а Олександр миттю зможе розгадати мій задум. Необхідно гарно подумати, щоб більше ми не поверталися до цього питання. Коли у голові починає гудіти від думок, набираю номер Аліни, щоб відволіктися.

— Привіт, — радісно відповідає подруга. — Я вже два дні збираюся тобі подзвонити, та все часу не вистачає.

— Привіт, Алінко. Зараз також зайнята?

— Ні, чекаю Юру, поки забере мене з офісу. Моє авто довелося здати на лікування. А ти як? Розказуй?

— Не знаю з чого почати, — зітхаю.

— Навіть так? Тоді з головного. Як працюється у Михайловича?

— Вже не працюється. Я звільнилася. Алінко, у мене така халепа сталася.

— Не лякай.

— У Полі заболіло горло, змушена була лишити її вдома. А у Мирона перенесли операцію, він привіз її до мене…

— Він її побачив? — перебиває Аліна. — Здогадався?

— Щось підозрює. Поліна була говіркою, одразу видала, що вона Олександрівна і на моєму прізвищі. Він тепер вимагає зустрічі. І, якщо чесно, я не знаю, що мені робити.

— А якщо сказати Мирону? Ох, Сашко, ти ж сама вирішила записати її на себе.

— Я навіть уявити не могла, що колись ми зіштовхнемося на одній фірмі.

— Розумію. Що робитимеш?

— Підготуюся до розмови. Не хочу Мирона смикати. Йому зараз не до цього.

— Тобто?

— Алінко, ми розлучаємося.

— Ох-х-х, — видихає тихо. — Сашо… Ти як?

— Нормально. Може, не повіриш, але я спокійна. Мене більше хвилює Олександр.

— Але ж… Ну, сім’я.

— Сім’я у нас не склалася. Може, хоча б він стане щасливим. У нього коханка.

— Не маю слів… — замовкає. — В голові все це не вкладається. Він же дивиться на тебе з обожнюванням. І як це поєднується з коханкою?

— Не варто його звинувачувати, тут тільки моя провина.

— Ой, Юра дзвонить.

— Біжи. Спробую Лізі подзвонити.

— Марно, вона сьогодні на плантаціях. Я намагалася, не відповідає. Нам потрібно зібратися, поговорити. Яка тобі потрібна допомога?

— Сховай мене від Олександра. Порадь, як про нього не думати.

— Варіанту зізнатися ти не розглядаєш? Ну, якось акуратно, щоб не викликати агресію.

— З ним акуратно? Ні, не розглядаю. Я знаю, якою буде реакція.

— Добре, зберемося на вихідних, все обговоримо. Бувай.

Виходить, що з нас трьох тільки Алінка стала щасливою. Зустріла свою людину. Ліза за цей час не розповідала про особисті стосунки, а я взагалі загрузла у болоті зневіри, що колись відчую тепло до протилежної статі. Не дружнє, як до Мирона, а отой невгамовний жар, який не сплутаєш ні з чим іншим.

Вечір проводимо удвох з донькою. Мирон додому не приходить і я не дзвоню, щоб спитати, де він. Виходить, я більше не повинна удавати, що у нас все добре. Аж незвично. Досі не можу зрозуміти свої відчуття. За п’ять років я багато разів думала про розставання, але, через вдячність не наважувалася сказати йому. Все чекала, що моя вдячність розгориться хоча б чимось схожим на кохання.

— Мамо, — до спальні залітає Поля, — бабуся дзвонить.

— Дякую, — забираю у неї свій смартфон. — Завершуй гратися, зараз лягати будемо.

— Угу, — плететься до дверей, поки я дивлюся на екран. Аж холод шкірою біжить, коли вона дзвонить. Ніколи не чекаю почути щось хороше. Під час моєї вагітності наші стосунки ще більше зіпсувалися.

— Привіт, мамо, — говорю тихо.

— Сашо! — її тон автоматично налаштовує на протистояння. — Це що за новини? Яке розлучення?

— О, ти вже в курсі? Мирон у вас?

— Тобто його ще й вдома немає?! — у голосі прорізається істерика.

— Немає. Він був у вас?

— Був. Це що ти вигадала?

— Хіба Мирон не пояснив причину? — дратуюся.

— Причиною є байдужа дружина, — навіть не дивує відповіддю. — Чоловіку потрібна пристрасть, інакше він її шукатиме у ліжку іншої. Ти догралася.

— Не сперечатимусь, — попри бажання відповісти грубо, я намагаюся говорити тихо, щоб не почула Поля.

— Знущаєшся? Сумно живеться? Захотілося вражень?

— Та ні, не сумно.

— Ти хоч уявляєш, як це — жити самій з дитиною?

— Ні, але якщо тобі цікаво, розповім потім. Мабуть, нелегко, але я впораюсь.

— Що з тобою не так? Чому ти йдеш проти всього, що ми з батьком робимо?