Розділ 12 «Неправильна сім’я»

Олександра

Не пригадую такого спокійного вечора, як сьогодні. Ми довго гуляли з Поліною на вулиці, розмовляли, планували спільний вечір. Вона ділилася зі мною своїми дитячими секретами. На душі панувало піднесене відчуття, ніби попереду нас чекає щось дуже хороше. Потім повечеряли, подивилися разом мультик, почитали. Злагоджено. Я не думала про Мирона, і навіть про Олександра намагалася не згадувати. Цілий вечір був присвячений доні. Коли вона заснула, я увімкнула улюблений фільм, і вирішила поринути у теплі стосунки героїв, старанно оминаючи думками свої власні.

Та фільм закінчився і спогади повернулися…

Перед сном отримую повідомлення від Лізи. Трішки листуюся з нею. Тоді довго лежу, чекаючи сну і переживаючи ще раз нашу останню розмову з Олександром.

Я завжди була романтичною натурою. Вірила у кохання та його всесильність. Не можу сказати, що п’ять років щось змінили, але моє ставлення до Краєвського більше нагадує одержимість. Я не змогла покохати турботливого Мирона, не змогла відкрити для нього серце, оселивши там назавжди тремтливе почуття до викладача. Попри все, він досі для мене особливий. Іноді, коли на душі зовсім паршиво, я дозволяю собі в уяві опинитися у його обіймах, і тоді сон приходить швидше і тепло наповнює серце. Чи гніваюся я на нього? Так. Однак мій гнів не перекриває одержимості.

Коли телефон бринькає, думаю, що це знову Ліза, але ім’я на екрані змушує напружитись.

Краєвський Олександр Михайлович: Демич Поліна Олександрівна народилася 17 січня. Готуйся до розмови, Олександро. Даю тобі кілька днів. В інакшому випадку буду вимагати тест на батьківство.

— Боже мій, — шепочу, дивлячись на екран.

Не сумніваюся, що він це зробить. Потрібно просити Мирона допомогти. Нехай домовиться і зробить мені фіктивний тест. Іншого рішення немає. Є надія, що Саша повірить документу і припинить копатися у минулому. Слабенька, але її не можна ігнорувати.

Я: Вона народилася раніше. 

Краєвський Олександр Михайлович: Я все сказав. Чекаю тебе на розмову.

Дідько. У мене паніка. Встаю, щоб випити води. Довго стою в темній кухні, стримуючи сльози. Що йому сказати? Хіба ж могла я подумати, що ми колись знову зустрінемося і він побачить Поліну? Якби знала життя наперед, точно не ставила б Мирону жодних умов. А тепер… Що робити? Кидатися у брехню з головою, підсунувши Саші фіктивний тест? Як це все зробити і не викликати підозр?

Чи поважатиму я себе після цього? Чи маю право так робити? Але якщо не боротися, він спробує її забрати. Зробить боляче маленькому наївному серденьку. Цього я в жодному разі не допущу.

Засинаю аж під ранок і з важкою головою ледве встаю, щоб зібрати Полю до садочка. Коли повертаюся, авто Мирона вже стоїть біля під’їзду. Не хвилююся стосовно розмови, усі думки зараз про Олександра та можливий розвиток подій. Як сказати Мирону? І чи варто?

— Привіт, — застаю його на кухні, він п’є каву.

— Доброго ранку, — опускає очі. Йому незручно. Аж підтримати хочеться, бо я справді не ображаюсь. Я сама штовхнула його в обійми іншої.

— Голодний? — відкриваю холодильник. — Бутерброд хочеш?

— Ні, дякую.

— Хочу лягти, голова болить, — випиваю пігулку й прямую до спальні. Влаштовувати скандал не збираюся, немає ні сил, ні бажання.

Переодягаюся у піжаму. Не встигаю лягти, бо дзвонить Павло. Трясця. Я про нього взагалі забула. Невже Олександр не повідомив йому, що я звільняюся?

— Доброго ранку, Павле Вадимовичу.

— Доброго, Сашо. Тебе немає на робочому місці.

— Бо я більше не працюю у вас.

— Щось я не пригадую такої розмови, — дивується.  

— Я говорила з Олександром Михайловичем.

— Дивно, я нічого не чув.

— Мене й вчора не було.

— Так, але я думав, що ти взяла обіцяний мною вихідний. Яка причина звільнення, я можу дізнатися?

— Складно їздити, сім’я вимагає уваги, а я не встигаю.

— Шкода. Дуже шкода. Здається, ти не встигла оформити зарплатну картку?

— Ні. Я ні на що не претендую.

— Можеш забігти у бухгалтерію і отримати гроші за відпрацьований період. Будь-коли.

— Добре, дякую. Бувайте, — зітхаю. А так рвалася туди на роботу. Якби ж тільки знала…

— Не спиш? — зазирає Мирон.

— Ні, з роботи дзвонили, керівництво загубилося у часі, — відкладаю телефон.

— Поговоримо?

— Так, — сідаю рівно.

— Я… — замовкає, підійшовши до вікна. — Кхм… Я хочу розлучення.

— Угу, — не знаю, що ще сказати. Колись я чекала цього, зараз реакція неоднозначна. Немає ні суму, ні радості.

— Нічого не скажеш? — мабуть, він чекав іншої реакції.

— Ти її кохаєш?

— Я отримую від неї тепло, якого потребують нормальні люди. Чоловіки, — ловлю претензію у голосі.  

— Вибач, я не змогла.

— Ти й не обіцяла, — попри свої слова, дратується. — Я сам прирік себе бути другим. Спочатку на першому місці був він, потім Поліна. Хоча я й зараз не впевнений, що ти його забула.

— Я підпишу усі необхідні папери.

— Дивна з нас вийшла сім’я, — говорить з сумом.  

— Ми переоцінили наші можливості.

— Я точно, — підходить й сідає поряд. — Я піду за кілька днів.

— Це твоя квартира.

— Живіть скільки необхідно. Я готовий допомагати фінансово, поки Поліна не закінчить школу.

— Мироне, — нервово усміхаюся, — ти не повинен. Ми підемо жити у квартиру бабусі, вона давно стоїть порожньою.

— Вибач. Моє переконання, що все вийде, було щирим.

— У мене немає образи, — кажу чесно. — Я не була тією, кого ти хотів бачити біля себе.

— А я став лише другом, — зітхає.

— Надійним другом. Допоміг у тяжкий момент.

— Ти вистояла б і без мене, просто я не мав стільки сил, щоб відмовитися від коханої жінки.

— Це я можу зрозуміти, — зітхаю. — Батьки будуть панікувати. А може, навіть скандалити.

— Я сам з ними поговорю.