Розділ 11 "Викриття"

Олександра

Довгий напружений вечір завершується очікуваним дзвінком. Я знала, що він подзвонить. Відчувала. Бачила його уважний погляд і розуміла, що видаю себе емоціями.

Зачинивши двері спальні, довго дивлюся на екран і… не відповідаю. Не можу. Страшно, аж пальці тремтять. Доня спить. Мирона немає. Я поняття не маю, чому він залишився у лікарні, бо сьогодні не його зміна.

Виклик повторюється. Це ж Олександр, він не відступить. Навпаки, моє мовчання тільки підсилить його бажання поговорити.

— Алло? — я весь вечір тренувала суворість, але нерви видають.

— У твоїх документах немає запису про доньку. Чому? — питає тихо.

— Просто не записала, коли заповнювала. Там і адреса стара. Це злочин?

— Скільки їй років? Чесно, Сашо.

— Три, — кусаю вуста.

— Вона моя? — стискає серце нестерпним болем.

— Щ-що? — задихаюся. — Ні. Ти що?! Не твоя, — сльоза обпікає щоку.  

— А чия? Чому вона Олександрівна?

— Е-м-м… — я застигла. Хочеться покласти слухавку, зібрати доньку і виїхати у якусь іншу країну. Чому Поля не сказала мені про такий важливий факт у їхній розмові?

— Не вигадала ще? — хмикає.

— Поліна любить фантазувати, — мої слова звучать мляво.

— Сашо, — загроза у голосі не дає сумніватися, що він це може перевірити.

— Це особисте. Не твоя справа. Ми часто сварилися з чоловіком на початку стосунків. Я на емоціях записала доньку на себе. Це сімейні питання.

— Тобто ти завагітніла одразу після нашого розриву? Чи під час стосунків?

— Після, — аж очі заплющую.

— Недовго ти сумувала, — видає з претензією.

— А ти взагалі не сумував! — мій спокій з тріском летить у прірву. — Ти кинув мене! Нагадати як? Бо повірив Ользі. Не вислухав. Навіть телефоном не захотів почути мою версію. Правдиву, між іншим. Хоча, куди мені, ти беріг її. Кого цікавить розбите серце студентки?

— Олександро…

— Неприємно чути? — перебиваю його. — Розмазав мене одним махом по сходинках своїм презирливим поглядом. Це не про кохання, — мене трусить від емоцій. — Вбив. Вирвав серце живцем. І зараз смієш висувати претензії? Серйозно? Ми одне одному ніхто. Я все пережила і забула, тому не дзвони мені більше, і тим паче стосовно моєї дитини. У неї є батько, і це не ти.

— Назви мені адресу. Я приїду і ми поговоримо.

— Нізащо. Я не хочу тебе бачити. Нам немає, про що говорити. Все давно у минулому. І завтра я не вийду на роботу. Звільняюся.

— Ніхто тебе не відпустить, — гарчить люто.

— А мені не потрібен дозвіл. Я просто не вийду. Можеш передати Павлу, щоб шукав іншу дурепу виконувати його завдання, — відхиляю виклик і жбурляю телефон на ліжко.

Мені настільки погано, що я сідаю на підлогу і плачу. Кусаю вуста до крові, притискаючи руки до грудей. Дарма я погодилася там працювати. Все обернулося тим, чого я так сильно боялася. Він здогадався. А навіть якщо ні, сумніви є. Порахувати нескладно, особливо якщо дізнатися дату народження Поліни. Господи, що мені робити? Розповісти усе Мирону й просити допомоги? Але тоді доведеться сказати, хто батько. Знову все це пережити. А якщо буде суд? Якщо Олександр наполягатиме на тесті на батьківство? Це ж жахлива травма для дитини…

Вхідні двері гупають, змушуючи мене рвучко підвестися й витерти очі. Виходжу у коридор. Мирон саме пройшов у ванну кімнату.

— Привіт, — стаю у темному коридорі, щоб не бачив червоних очей.

— Чому не спиш? — кидає погляд на годинник.

— Не хочеться. Як операція?

— Складна, але все добре, — витирає руки. Виходить, щоб пройти на кухню, але я перехоплюю його за руку. Мені потрібно викинути з голови Олександра. І не тільки з голови.

Обіймаю Мирона за шию, цілую у щоку. Потім коротко у вуста. Він обіймає мене за талію, притискаючи до стіни. Підіймаю його футболку, пробігаючись пальцями по спині. Знімаю, відкидаю її убік. Мирон цілує наполегливіше, обіймає міцніше.

— Ходімо до спальні, — шепоче у вуста.

— Хочу так, — переймаю ініціативу, розстібаючи ремінь на його штанах. Він підіймає мене, стискаючи стегна.

Вмить мені так соромно стає… Зараз я хочу повторити шаленство у номері, тільки з Мироном. Соромно, що змушую тіло збуджуватись. Соромно, що я обманюю доброго до мене Мирона.

Його телефон перериває думки. Він завмирає. Вагається кілька секунд, але все-таки відпускає мене.

— Вибач.

— Все добре, — поправляю нічну сорочку.

— Це стосовно пацієнта, — говорить, глянувши на екран.

— Я ляжу спати, — зникаю у спальні.

Якась безталанна я, от і все. Доля не передбачила для мене щастя. Кохаю одного, живу з іншим, саму себе загубила і знайти не можу. Єдина, хто не дає мені розклеїтися — це донька. І я піду на все, щоб захистити її від негараздів.

На диво, в понеділок зранку почуваю себе добре. Немає хвилювання перед можливою зустріччю з Олександром, бо на роботу я не збираюся. Спокійно проводжаю Мирона на роботу і, не поспішаючи, збираю доню до садочка. Ми прогулюємося, як раніше. Вона задоволена і я від цього щаслива.

Повернувшись додому, роблю домашні справи, а тоді приймаю рішення пройтися по магазинах. Потрібно чимось заповнювати вільний час, щоб не думати про заборонене. Їду на правий берег міста і там відвідую улюблені магазини одягу та взуття. Купую нові вдяганки для Полі і трішки оновлюю свій гардероб. Навіть нову футболку для Мирона не забуваю придбати. А потім, опинившись біля клініки, вирішую зазирнути до нього. Раптом у нього з’явиться вільна хвилина випити разом кави? Після розмови з Олександром, мені не хочеться залишатися на самоті.

— Добрий день, — вітаюся з адміністраторкою. — Мирон Максимович на місці?

— А сьогодні не його зміна, — кліпає здивовано.

— Як? — усміхаюся розгублено.

— Можу перевірити, але записів на сьогодні не було, — підводиться.

— Ні, дякую, я сама, — прямую коридором до його кабінету. Стукаю, потім смикаю ручку, але двері зачинені. Кілька секунд стою, прокручуючи у голові його ранкові збори. Нічого не розумію. Йду в інше крило клініки шукати батька.