Розділ 10 «Поліна»

Олександр

Бісове життя. Все знущається зі своїми сюрпризами. Психіка не витримує, зриваюся на усіх підряд. Сьогодні на нараді ганяв весь колектив, а тепер розумію, що знову зірвався даремно. До кінця дня нікого не бачив і не чув, всі сиділи у кабінетах як миші.

Дідько.

Тиждень минув після нашої останньої зустрічі, а я досі не заспокоївся. Рве на частини від емоцій.

Підходжу до вікна й підпалюю цигарку. Наповнюю легені заспокійливим нікотином, роздратовано видихаючи дим. Нічого не допомагає. Як одержимий думаю про неї. Про палкі поцілунки у номері, як тремтіло її тіло, як вона обіймала мене…

О, Господи… Це колись скінчиться? За що мені ця кара?

Дарма я її цілував. Тепер не можу керувати думками. Її смак… Він такий самий, як тоді. Особливий. І моя реакція на неї надто яскрава. Це не проста чоловіча потреба, як би я себе не обманював. Я не хочу іншу. Тільки її. Може, переспавши з Олександрою, цей потяг зникне? Принаймні емоції вляжуться? Ох, навіть у цьому я зараз сумніваюся.

Знаю, що непотрібно, але все одно їду до офісу. Минулого разу вона так розгублено говорила, що навіть моє грубе серце стискалося від щему. Їй шкода дитину… А як мені шкода, не передати словами. Я дуже хотів її вберегти. Жорстоко обірвав стосунки з Олександрою. Кинув ту, яку кохав. Переступив через себе, навіть готовий був терпеливо слухати постійні обурення Ольги і звинувачення у зраді.

В уяві я бачив свого малюка. Як тримаю його на руках, як допомагаю робити перші кроки, як обіймаю, вдихаючи неповторний аромат. Я був певен, що він народиться. Чекав. Мабуть, це очікування і допомогло мені побороти розпач, коли я залишав частину пошматованого серця в Україні. Але не склалося. Хто винен? Я. Ця провина завжди буде висіти наді мною. Давитиме на груди. І далі вбиватиме негативними спогадами, коли механічний голос лікаря руйнує усе. Як має почувати себе такий батько? А якщо заради сім’ї він вбив своє кохання? Навіть зараз, через п’ять років, я не витримую цих спогадів. Саша говорить, що не штовхала… а я давно її не звинувачую. Винен я, бо жодній жінці не приніс щастя.

— Добрий день, Олександре Михайловичу, — Ніна, що збиралася вийти, миттю повертається за стійку.

— Добрий. Павло Вадимович на місці?

— Його сьогодні не було.

— Усе добре?

— Так, — усміхається розгублено.

Спочатку заходжу до юристів перевірити як справи. Сам себе обманюю, бо їхні справи мене не цікавлять, це задача Павла. Потім прямую до кабінету керівника, але змінюю напрямок. Немає сенсу тягнути час, я все одно зайду до неї. Стукаю й відчиняю двері.

Застигаю. На мене дивляться небесні оченята маленької дівчинки. Здається, вона налякана. Гублюся. Може, варто зачинити двері, щоб не налякати ще більше?

— Привіт, — дзвенить її голосок.

— Добрий день. А ти хто? — намагаюся говорити лагідно.

— Поля, — засоромлено усміхається. Серце стискається. Сашка. Це її донька. Вона схожа на неї. — А ти?

— Олександр.

— Як маму? — дивується.

— Саме так, — проходжу, сідаю на місце Олександри. — Де твоя мама?

— Пішла кудись. А ти тут працюєш?

— Угу, директором.

— А-а-а, — киває, продовжуючи щось малювати на аркуші. — Вона зараз прийде.

— Добре, почекаю з тобою, — з цікавістю за нею спостерігаю. — Що малюєш?

— Не скажу, — накриває свій малюк долонями. — Покажу потім.

— Ти тут від самого ранку?

— Ні, мене тато привіз, — говорить, не відриваючись від свого заняття. — Я хвора.

— І що ж у тебе болить? — на вигляд вона абсолютно здорова.

— Горло. А у тата операція, тому я тут, — знизує плечима.

— Твій тато лікар? — не знаю, навіщо цікавлюся.

— Так. Його звати Мирон.

— Тобто ти Поліна Миронівна? — в грудях чомусь неприємно ниє.

— Ні. Поліна Олександрівна, — ретельно вимальовує якесь криве коло.

— Такого не може бути, — хмикаю. — Якщо батька звати Мирон, значить Миронівна.

— А я по мамі. Що незрозумілого? — нахабно закочує очі.

— По мамі… — щось у моїй голові неправильно працює. — А прізвище яке у тебе?

— А тобі навіщо? — з підозрою дивиться на мене.

— Дай вгадаю, Стороженко? — чомусь воно гарно врізалося у пам’ять. Бо чуже… Бо Сашці не підходить.

— Хіх, — усміхається, — не вгадав. Демич.

— Щось я не розумію, — протягую здивовано.

— Я бачу, — дівчинка аж занадто ділова на свій вік.

— Не посоромлюся спитати, скільки тобі років Поліно Олександрівно? — серце в цей момент стукає перебільшено гучно.

— Чотири. А тобі?

— Е-м-м, — гублюся. Прокручую у голові нашу розмову з Олександрою і чітко згадую, як вона сказала, що доньці три.

— Заснув? Е-е-е-й?

— Що? — забув, що вона мене питала. — А… мені тридцять сім.

— Ого, — розширює оченята.

— А ти не вигадуєш?

— Ти як тато кажеш… — прицмокує роздратовано.

— Як тато… — повторюю за нею.

— Тихо, мовчи, — шикає на мене. — Я тебе зараз намалюю. Хочеш?

— Ну, давай, — щось не можу скласти правильну картинку у голові.

— Дай чистий аркуш, — не просить, вимагає.  

Тільки-но збираюся пошукати, як двері кабінету відчиняються. Усмішка Олександри миттю гасне, очі дивляться налякано, розгублено. Ніби вона привида побачила. Вона не дивилася на мене так навіть при несподіваній зустрічі у ліфті.

— Привіт, — бубнить тихо.

— Привіт, — не зводжу з неї погляду. Дивна реакція. Невже думала, що я можу образити її доньку. Ким вона мене вважає, монстром?

Говорить доньці, що час збиратися. Нервує. Очі бігають від неї до мене. А от мала відчуває себе прекрасно. Показує малюнок, розказує про собаку, не боїться мене і не хвилюється. Питає про батька, а Олександра ще більше напружується. Зиркнувши на мене, блідне на очах.

Щось я не зрозумів…

Вона навіть з робочих вікон на ноутбуці не виходить, просто закриває кришку. Хапає малу за руку, а потім смикається від мого голосу. Тривожний дзвінок змушує напружитись.