Розділ 9 «Небезпечна зустріч»

Олександра

Зазвичай, п’ятниця приносить полегшення, а у мене все сталося навпаки. Зранку доня прокинулася з болем у горлі. Звісно, я не повела її у садочок. Довелося залишити з Мироном. На маршрутку бігла і натерла ноги. А опинившись у кабінеті, виявила на пошті купу завдань на сьогодні.

З затурканою головою, починаю їх розгрібати, гніваючись на відсутність Павла, який за цей і попередні тижні показався лише кілька разів, щоб взяти якісь папери. З моїм скупим досвідом, доволі складно впоратися з усіма завданнями, але просити допомоги немає в кого. Ніна не спеціаліст, а всі інші зайняті своїми справами.

Ближче до обіду відчуваю, як гудуть ноги. Виходжу тільки для того, щоб взяти щось перекусити і знову сідаю за папери, які терміново потрібно надрукувати й лишити на столі у Павла. Гніваюся. Чому він не згадав про ці папери раніше? Учора в мене був майже вільний день, а сьогодні навряд чи встигну впоратися до маршрутки.

Кілька разів дзвонить Поліна з телефона Мирона. Хоч бери і плач. Дитина вимагає материнського тепла, а я досі не зловила Павла, щоб нарешті звільнитися. Вже вирішила. Навіть почала переглядати інші варіанти роботи.

— Так, доню, — відповідаю на черговий дзвінок.

— Сашо, у мене форс-мажор, — лунає голос Мирона.

— Який? Що сталося?

— Операцію перенесли, за дві години я маю бути в клініці.

— Як? — підхоплююся з місця. — Чекай. Я зараз зателефоную керівництву, щоб відпроситися.

— Ти не встигнеш, я не можу чекати. Твої батьки на конференції. До моїх Поліна відмовилася їхати.

— Давай я її вмовлю, — починаю панікувати.

— Пізно. Я вже везу її до тебе.

— До мене не можна! — вигукую перелякано. — Тільки не до мене!

— За двадцять хвилин будемо на місці. Спустишся? — ніби й не чує мене.

— Мироне… — зітхаю. Я розумію, що у нього не було вибору. Тим паче доня вміє потріпати нерви, коли чимось незадоволена. Однак їй не можна сюди. Це дуже небезпечно. — Добре, я спущусь, — відхиляю виклик й одразу набираю номер Павла.

— Так, Сашо?

— Павле Вадимовичу, документи потрібні на понеділок?

— Ні, я ввечері заїду й заберу. Завтра у мене зустріч.

— Я хотіла піти трохи раніше, думала, що можна потягнути до понеділка, — бубню похнюплено.

— Обіцяю тобі вихідний, тільки надрукуй мені їх.

— Я зрозуміла.

— Сашо, документи з червоної теки потрібно сьогодні занести Дорошенку у сусідній офіс. Не забудеш?

— Добре, — зітхаю, відхиливши виклик.

І що робити?

За п’ятнадцять хвилин спускаюся на вулицю. Поки чекаю, купую пластир. Мирон пунктуальний, як завжди. І невдоволений. Хоча, тут я можу його зрозуміти.

— Саш, роби щось із цим, — каже серйозно, поки допомагаю Полі вийти. — Рано ти вирішила працювати.

— Я подумаю. Дякую.

— Я полетів, — кивнувши, одразу від’їжджає.

— Ну, як ти, моя красуне? — нахиляюся до Поліни.

— Горло болить, — кривиться моя хитра дитина.

— Голодна?

— Так.

— Ходімо щось купимо тобі, бо нам доведеться затриматись.

— Ти тут працюєш? — підіймає очі на будівлю.

— Поки працюю. І у мене сьогодні, як на зло, дуже багато роботи.

Купую їй перекусити й заводжу до свого кабінету. Розважити дитину немає чим, тому даю ручку і аркуш, щоб малювала. Мирон навіть не захопив її рюкзак з іграшками. Мовчати Поліна не любить, через що я постійно роблю помилки і відволікаюсь. На жаль, у мене немає таких подруг, щоб залишити з ними Поліну. Хіба що Аліна, але вона також на роботі, я не можу її смикати.

— Доню, я зараз збігаю до сусіднього офісу віддати документи, а ти посидиш тут, добре?

— Угу, — киває. — А ти швидко? — підіймає на мене оченята.

— Дуже швидко, котику, — підхоплююся, складаючи папери у теку. — Тільки не виходь. Зрозуміла? Щоб мене не сварили.

— Не буду, — каже серйозно.

Кулею вилітаю з кабінету і мчу до сусіднього офісу. Гніваюся на Павла. Схоже, він не поспішає керувати фірмою. Віддаю документи і, шкутильгаючи, повертаюся до себе. Натерті ноги печуть. Доведеться викликати таксі до зупинки, бо я просто не дійду у туфлях. Щось недоліків роботи стає все більше. А головна — обділена увагою дитина. Потрібно або жити у Дніпрі, щоб все встигати, або шукати роботу у своєму місті.

— Сашо, тут бос, — повідомляє Ніна, збираючись додому.

— Він казав, що приїде, — проходжу повз, налаштована серйозно поговорити з Павлом. Але спочатку потрібно зазирнути до Поліни.

— Доню… — застигаю з відкритим ротом, прибита до підлоги поглядом Олександра. Ніна не про того боса казала… А я так необережно втрапила у халепу. Чи варті були документи таких жертв? Однозначно ні.

— Мамо, — Поля усміхається, зиркнувши на Олександра. — До тебе прийшли.

Він сидить на моєму місці й невідривно дивиться на мене. Всередині все холоне. Пульс пришвидшується. Намагаюся удавати спокій, але у мене навіть руки трясуться.

— Привіт, — кажу тихо.

— Привіт, — протягує повільно. Дідько! Невже я не заслужила у долі хоч трішки удачі? Чому він прийшов саме сьогодні?

— Можемо збиратися додому, — нервово поправляю кіску Полі.

— Гарно? — показує мені свій малюнок. — Це собачка, — розвертає його до Олександра.

— Твоя? — переводить погляд на малюнок.

— Ні. Ми не можемо її купити, бо не буде кому гуляти. Так, мамо?

— Так, вставай, нам час на маршрутку.

— А тато нас не забере?

В цей момент я роблю головну помилку — переводжу погляд на її батька.

— Не забере, він на роботі, — намагаюся опанувати себе. Закриваю ноутбук. Беру доньку за руку.

— Бувай, — говорить вона Саші, а я просто киваю.

— Поліно, — його голос змушує смикнутись, — а скажи, будь ласка, ще раз, скільки тобі років?

Не дихаю… Ноги підгинаються. Повітря здається надто мало, щоб нормально вдихнути.

— Забув? — прицмокує Поля. — Ось, — показує йому чотири пальці, вбиваючи усі мої попередні старання. — Чотири.