Розділ 8 «Секрет»

Олександра

— Саш, ми завадили? — запитує Аліна, дорогою додому.

— Ні. Я рада, що ми разом кудись вибралися.

— А з обличчям що? — приєднується до неї Ліза.

— Втома. Суцільна втома, — ухиляюся від прямої відповіді. Після розмови з Олександром я вже два дні не можу прийти до тями, ніби повернулася на п’ять років тому і заново переживаю всі емоції. — Не забудь, що мені потрібно забрати Полю, — нагадую Аліні, яка сьогодні за кермом.

— Як же про неї забудеш? — хмикає Лізка. — Ми до неї і приїхали. У багажнику купа подарунків. Соромлюся спитати, пан Стороженко вдома? — розвертається до мене з переднього сидіння.

— Ні, сьогодні на чергуванні.

— Тим краще.

— Лізо, — шикає Аліна.

— А що? Дівчача вечірка, — Лізу засоромити складно. Вона не зраджує своїм принципам і одразу говорить усе, що думає.

Заїжджаємо до батьків. Ключі від будинку я не взяла, тому доводиться дзвонити.

— Добрий вечір, — мені відкриває батько.

— Привіт, я Полю забрати, — переступаю поріг, але далі не проходжу.

— Мамо, я зараз, — чую її тоненький голосок з вітальні.

— А де мама? — питаю у мовчазного батька.

— Поїхала на масаж. З подружками відпочивала?

— Так, в театрі були.

— А Мирон що?

— На чергуванні.

— На якому чергуванні? — питає роздратовано. — Сьогодні ж не його зміна.

— Тобто? — розгублено кліпаю. Невже я щось сплутала? — Він пішов на роботу.

— Сьогодні? — настає черга дивуватися татові. — А, — відводить очі, — мабуть, це я подивився не його графік.

— Мабуть, — знизую плечима, забираючи рюкзак у Полі.

Ми їдемо з дівчатами до мене. Поки вони спілкуються з Полею, я накриваю для нас стіл. Ліза виходить до мене, а Алінка залишається читати для похресниці казку.

— Вона заснула, — виходить до нас. — Така мила. 

— Давай, — Ліза наливає нам вина, — бо я зараз також засну. Вистава, до речі, змусила задуматися, я ледве не розчулилася у декількох місцях.

— А я розчулилась, — зізнається Аліна. — За нас, дівчата.

— Юху-у-у! — голосно шепоче Ліза, цокаючись з нами келихом.

— У мене новини, — каже Аліна. — Ми розширюємо бізнес з перевезеннями за кордон.

— У мене також, — нарешті наважуюся. — Я влаштувалася на роботу.

— Ми в курсі, — Ліза підливає ще вина.

— Ви не все знаєте, — глибоко вдихаю повітря. — Це фірма… Краєвського.

— Що?! — вигукує Ліза відкривши рота від здивування.

— А чому ти не говорила? — дивується Аліна.

— Бо не знала.

— Офігіти, — Ліза перехиляє у себе вино.

— Ти чого? — не розуміє її Аліна.

— Ну… — розгублено махає віями, — така зустріч. А ти не здивована? — переходить у наступ.

— Але ж ми разом читали про цю фірму, — задумується Аліна.

— Він співвласник, не знаю, чому про це немає інформації.

— Тоді тобі повинно працюватися легше. Ви давно знайомі. Що? — помічає Лізин скептичний погляд.

— Та нічого, — протягує та, красномовно дивлячись на мене.

— Аліно, — хриплю, розхвилювавшись. Роблю великий ковток вина, а тоді встаю, щоб зачинити двері.

— Щ-що? — розгублено перепитує та. — Що сталося?

— Річ у тім, що Краєвський… — не можу підібрати потрібних слів. — Він… Ну Саша… батько Поліни.

— Що? — блідне подруга. — Ой, — закриває рота долонею, дивлячись на мене величезними очима. — Як це сталося?

— Тобі весь процес описати? — хмикає Лізка.

— Ти що, знала? — питає шоковано.

— Здогадувалася. Це ж ти літала від кохання до свого Юрчика і нічого навколо не бачила. А я давно засікла, як вони дивилися одне на одного. Там пристрасть горіла.

— З викладачем… Як я не помітила? А як же Мирон?

— Він був надійним прикриттям побачень з Олександром, — соромно зараз зізнаватися.

— Чому ти не сказала? Не довіряла?

— Вона була поламаною. Ти ж не бачила, — дорікає Ліза. — А я ночувала у гуртожитку і чула оті жахливі схлипи, бачила червоні очі кожного ранку. Скажу чесно, Саш, це вивертало душу від жалю.

— Господи… — Аліна випиває усе вино одразу. Схиляється підборіддям на руки і деякий час мовчить. Ліза знову наливає вино, я одразу роблю ковток.

— Вибачте, дівчата. Тоді мені не хотілося розкривати особисте нікому.

— Тепер я хоча б розумію, чому ти так довго тягнула з одруженням і для чого взагалі було усе це. — Ти не кохала Мирона?

— Хотіла б, але, на жаль.

— Бідна, — вона встає й незграбно мене обіймає.

— Усе минуло, я давно заспокоїлась.

— Від тебе прямо такий спокій лине, — скептично промовляє Ліза. — Тьохнуло, коли його побачила?

— Так, — не хочу більше брехати подругам.

— Тобто Олександр Михайлович нічого не знає про Полю? — Аліна досі не може відійти від шоку.

— Ні. І я дуже боюся, що дізнається.

— Уявляю, який він закатає скандал, — підтримує мене Ліза. — З його можливостями і Мирон не допоможе.

— А чому ти не сказала йому ще тоді? — не може заспокоїтись Аліна.

— Бо у нього була вагітна наречена.

— Це ви зараз не смієтеся з мене, — з підозрою дивиться на нас з Лізою.

— У мене скупа фантазія, я таке не вигадаю, — бурчить Лізка.

— Батько силоміць збирався відвезти мене до клініки, тому я вхопилася за пропозицію Мирона, як за рятівне коло. Можливо, підло, але він знав, що почуттів немає.

— Ой, ще його пожалій, — фиркає Ліза. — Ти п’ять років живеш з нелюбом. Давиш у собі почуття до іншого. Справжні. А тепер ще й втрапила з роботою. Звільнятися хочеш?

— Так. Тільки-но Павло повернеться, скажу, щоб шукав заміну. Вже зрозуміла, що не зможу, — кажу чесно.

— Ох, Сашо… — Аліна дуже засмутилася. — Тепер і сюжет вистави здається надто простим, у тебе такі пристрасті.

— Тільки не кажіть нікому, добре?

— Ти зараз хочеш образити? — буркає Лізка.

— Не скажемо, звісно, — говорить Аліна. — Наливай, Лізо, бо у мене зараз мізки закиплять.