Розділ 7 «Правда»

Олександра

— Сашо, ти не знаєш, де моя біла футболка? — гукає Мирон зі спальні.

— Здається, вона брудна. Я не встигла, вибач, — відповідаю з кухні.

— Що за хаос? Поліно, прибери свої іграшки з коридору, — чую його бубніння. Потім щось шарудить у ванній кімнаті й вмикається пральна машинка. Гнівається, але не висловлює претензій. Іноді я дивуюся його витримці.

— Мироне, я не змогла знайти твій блокнот з графіком, — стаю на порозі кухні.

— Навіщо? — проходить повз мене, наливає собі води.

— Та хотіла дізнатися, як ти у суботу працюєш. Я з дівчатами у театр збиралася.  

— Попроси маму, щоб посиділа з Поліною. У мене чергування.  

— Добре, попрошу.

Ми разом вечеряємо і проводимо звичайний вечір, де я займаюся донькою, а Мирон — своїми справами. У мене ніколи не було до нього претензій, бо я не вважаю, що він має любити Полю, як рідну. Так, він бачив її маленькою, допомагав вночі, коли вона плакала, міг з нею погуляти інколи, але нічого не змінилося — це не його дитина. Можливо, якби я не ставила умов, він по-іншому ставився б до неї, але я не шкодую. Правда пояснити це оточенню доволі складно, тому у мене невелике коло спілкування. А одна з ліпших подруг досі ображається за мовчання.

Зранку мені нічого не заважає потрапити на роботу вчасно. Я навіть каву випиваю за робочим столом, поринаючи у нові завдання. Складно в’їхати у процес, коли безпосереднього керівника майже немає на роботі, але у нього особисті проблеми, доводиться докладати максимум зусиль.

Коли роздається стукіт у двері, думаю, що це Ніна прийшла погукати мене на обід, але на порозі Олександр. Серце реагує гучним ударом, віддаючи неприємним щемом.

— Привіт, — переступивши поріг, зачиняє двері.

— Добрий день.

— Продовжуй. Олександре Михайловичу.

— Ти прийшов сваритися?

— Ні. Як у нас справи? — бере стілець, сідає навпроти.

— Нормально, — не відводжу очей від екрана.

— Чим займаєшся? — постукує пальцями по столу.

— Друкую.

— Подобається така робота?

— Дуже.

— У мене ти так само можеш друкувати.

— Мені подобається тут.

— Характером ти не змінилася. Така ж вперта.

— А ти змінився. Постійно гарчиш на людей.

— І зухвала, — хмикає. Знаю, що дратується, але стримує себе. — Я справді був нестриманим. Погоджуюся і перепрошую за грубі слова.

— Випив заспокійливе? — звертаю на нього погляд. В очах гнів, ось-ось заіскрить. Спокій, з яким він говорить, оманливий.

— Здається, це твоя фішка — пити заспокійливе, — усміхається. Мабуть, вперше за увесь час нашого спілкування наодинці. — Повечеряємо?

— Ні, — аж лякаюся від такої пропозиції.

— Боїшся?

— Анітрохи. Мені просто потрібно вчасно приїхати додому.

— Розумію. Сімейні справи, — шипить крізь зуби. — Пообідаємо?

— Ні, — знову бачу його усмішку.

— Чому?

— У мене багато справ.

— Ти щось плутаєш. Тут я вирішую, у кого скільки справ.

— Ці завдання мені дав безпосередній керівник, — думки утворили справжній хаос. Такого повороту я не чекала.

— Не змушуй мене думати, що ти боїшся залишитися зі мною наодинці.

— Тобто моє бажання тебе не цікавить? — не можу стримати роздратування.

— Чому ж? — підводиться, обпершись на стіл. — Цікавить. Розкажеш про нього за обідом. Я голодний, — кілька секунд дивиться у вічі, переводить погляд на вуста… — Ходімо, — рвучко відхиляється.

Розумію, що будь-які мої відмови він сприйме за страх. Попри внутрішній супротив, встаю, розгладжуючи долонями спідницю. На вулиці тепло, тому піджак з собою не беру, лише сумку. Він виходить першим, я йду за ним. Нервую. Подумки обурююся, що він не може дати мені спокій. Навіщо турбує старі рани?

— Ніно, ми з Олександрою поїхали у справі. Якщо з’явиться Павло, нехай мені подзвонить.

— Добре, Олександре Михайловичу, — говорить з усмішкою. Я можу лише кивнути, нерв заклинило, усміхнутися не вдається.

На вулиці Олександр підходить до позашляховика, хоча минулого разу був на спортивному авто. Попри все, стає приємно, що його бізнес процвітає. Мені хотілося б, щоб наша донька успадкувала його наполегливість.

Їдемо мовчки. За двадцять хвилин авто зупиняється біля ресторану. Сідаємо на літній терасі. Офіціантка одразу приносить меню, але їсти не хочеться. Хвилювання перебиває будь-які інші потреби. Замовляю воду і перший-ліпший салат. Олександр також замовляє салат і це підказує, що про голод він перебільшив.

— Як життя? — питає, коли відходить офіціантка.

— Нормально, — на нього не дивлюся. — А твоє?

— Весь у роботі. Маєш сім’ю? — аж серце штрикає від таких запитань.

— Так, — сенсу мовчати немає. — А ти? — ковзаю по ньому поглядом.

— Не склалося. Вийшла заміж за свого платонічного хлопця чи іншого знайшла?

— За нього, — ковтаю слова.

— Діти є? — пускає тілом мороз. Невже він про щось довідався? Так злагоджено питає, ніби ретельно готувався. — Складне питання? — вириває з переляканих роздумів.

— Донька, три роки, — ця брехня у мене була заготована на всякий випадок.

— Схожа на тебе? — серце крається, так хочеться йому показати фото, але не можу.

— Трішки, — голос ледь скрипить. — Більше на чоловіка, — за ці слова я вічно буду горіти у пеклі.

— А у мене і з цим не склалося, — говорить тихо. — Немає у мене хисту правильно впорядковувати особисте життя.

Офіціант приносить наші салати, але на їжу навіть дивитися не хочеться. У грудях ниє, подумки я знову опинилася на університетських сходах. Бачу, як падає Ольга і чую його жахливо холодні слова…

— Як Ольга? — бажання дізнатися чи вони разом, пересилює незручність.

— Не знаю, — знизує плечима, не доторкнувшись до свого замовлення. — Давно не бачив. Ми розійшлися через пів року після того випадку. Вона залишилася у Польщі, я через час повернувся додому. Дитину зберегти не вдалося.