Розділ 6 «Льодовик»

Олександра

— Привіт-привіт, — лунає в слухавці веселий голос Лізи.

— Привіт, — відповідаю тихо.

— Чому шепочеш?

— У маршрутці їду.

— Роблю висновок, що Мирон сьогодні працює.

— Чергує. Я з Дніпра їду.

— В Алінки була?

— Влаштувалася на роботу.

— Оу! Ти серйозно? У Дніпрі?

— Так, фірма хороша.

— І Мирон не проти?

— Як тобі сказати? У нього не було вибору. Я вже майже місяць працюю.

— Вітаю. Чому не говорила?

— Все часу не було. Думала, що зберемось, тоді розповім.

— Я саме тому й дзвоню. У вашому театрі показують «Дивну місіс Севідж», комедія. Може, підемо утрьох? Ну… Якщо вас відпустять чоловіки. Якраз у суботу.

— Цікава пропозиція, я не проти. Ви давно у мене не ночували. Є про що поговорити.

— Ось і я про те. Тоді я дзвоню Алінці й замовляю білети. Якщо Юрчик її не пустить, приїду сама. Скучила.

— Чекатиму. Поля зрадіє.

Зізнатися чесно, їздити на роботу до Дніпра нелегко. Дорога займає багато часу. Це втомлює. Я ледве встигаю, щоб вчасно забрати Поліну. Потім ми, зазвичай, гуляємо і тільки тоді я потрапляю додому. Але сісти відпочити не можу, бо потрібно готувати вечерю, приділити час доньці, підготувати її до сну. Звільняюся я доволі пізно і майже не маю часу на себе. Я знала, що легко не буде і готувала себе до напруженого графіка, коли шукала роботу, але в реалі виявилася не готовою до такого шаленого ритму. А якщо до всього додати хвилювання зустріти Олександра, то ця робота не вартує моїх сил і нервів.

Після конференції ми не бачилися. Він жодного разу не приїжджав до офісу, а я не змогла звільнитися. Павло дав багато завдань, поки сам відсутній на робочому місці. Перед запланованою поїздкою його матір поламала ногу, тому зі мною поїхав Олександр. Мені було незручно дзвонити Павлу й відмовлятися від роботи. Вирішила почекати. Але кожен день я проводжу у напрузі, що Олександр з’явиться на фірмі і ми знову зустрінемось. Як реагувати? Що говорити? Я досі не відійшла від того, що було у номері. Досі збуджуюся від однієї лише думки про його обійми та відверті поцілунки. Досі тремчу, коли уявляю його погляд. Мені соромно та прикро, що з Мироном я жодного разу не відчула і частинки таких емоцій. Соромно, що не стрималася. Соромно, що не можу забути…

— Мамо, привіт, — Поля налітає на мене з обіймами. Майже всіх діток забрали, лишилася вона і Аня.

— Привіт, сонечко. Як справи?

— Ти так довго знову.

— Вибач, така робота.

— А іншої немає?

— Поки немає, доню.

Ми йдемо на дитячий майданчик, близько години гуляємо там, і тоді повертаємося додому. Сил немає ні на що. Доня без упину розповідає про свій день, а я можу лише кивати, слідкуючи за вечерею на плиті. Складно, але я не здамся. Не дозволю собі знову сісти на шию Мирону. Хочу бути фінансово незалежною. Якоюсь мірою, це бажання і не дозволяє одразу відмовитися від своєї посади, знайти іншу буде доволі складно.

Мирон сьогодні чергує, тому цілий вечір ми проводимо удвох з донею. Вона навіть засинає поряд зі мною, а я не наважуюсь її перенести до її ліжечка.

Згадую про пропозицію Лізи, хочу знайти блокнот Мирона з графіком, але не знаходжу. Тепер головне не забути, що у суботу у нас ночують мої дівчата. Він не дуже полюбляє наші збори, але мовчить. До того ж це стається дуже рідко, щоб я відмовлялася від відпочинку з ними.

Ранок повторюється за звичним колом. Сьогодні доня вже не така радісна, що я заберу її пізніше. Довго обіймає мене, вигадуючи приводи не ходити до садочка, а залишитися зі мною. З важким серцем залишаю її й чимдуж поспішаю на маршрутку. На підході до зупинки розумію, що спізнилася. Доводиться чекати наступну. Нервую. Не люблю спізнюватися.

На щастя, поряд зупиняється попутка, тому швидко погоджуюся їхати з незнайомим чоловіком. Подумки видихаю, але ненадовго, бо на середині шляху у водія глухне двигун. З пів години він ремонтує щось у капоті і я все одно спізнююся.

— Сашо, — зустрічає мене Ніна за стійкою.

— Ледве добралася, — видихаю.

— Тут Олександр Михайлович, — прибиває мої ноги до підлоги. — Злий, — додає майже нечутно.

— А він буває колись інакшим? — розвертаюся, повільно наближаючись до кабінету.

Мені не вистачає духу увійти. Ховаюся у своєму. Втупившись у вікно, міркую, як краще почати розмову й перепросити за спізнення. Коли двері без стуку відчиняються, не дивуюся, лише напружуюсь.

— Невже помічниця згадала, що сьогодні робочий день? — промовляє грубо.

— Перепрошую за спізнення, — змушую себе розвернутися до нього обличчям. Бачу холод, злість, роздратування.

— Мені потрібні документи по кількох останніх справах. Де шукати? — в голосі метал.

— У кабінеті Павла Вадимовича, — стримуюся.

Він виходить, я плентаюся за ним. Знаходжу теки, кладу на стіл. У Павла справді безлад з теками, але це не мій обов’язок їх розкладати. Кортить піти. Кілька секунд стою посередині кабінету, поки він переглядає вміст однієї з тек, тоді розвертаюся, щоб вийти.  

— Тут не всі документи по справі. Де інші? Як взагалі у цьому хаосі можна щось знайти? — не стримує роздратування.

— Це питання не до мене, — стискаю зуби. — Я не знаю, де інші документи. Можливо, їх забрав з собою Павло. — Я можу йти, Олександре Михайловичу?

— Тобто він Павло, а я Михайлович?

— Він не поводить себе так грубо. А з тобою я не знаю, як розмовляти. Ти гарчиш без приводу.

— Гарчу, — хитає головою. — А він веселий клоун?

— Я піду, — хапаюся за ручку.

— Олександро… — звучить загрозливо.

— Ти гніваєшся, — емоції проривають бар’єр стриманості. — Яке нахабство, помічниця відмовила великому босу! Та ти забув, що я більше не та Саша, яка була причарована викладачем. Яка кинулася у вир з головою, не подумавши про наслідки, — аж задихаюся від обурення. 

— Причарована? — фиркає. — Мені здавалося, що все було навпаки.