Розділ 5 «Конференція»

Олександра

З важким серцем спостерігаю за наближенням потяга. Нервую, що залишаю доньку на два дні. Мирон не сварився, але невдоволення приховати не зміг. Не скажу, що у них з Полею погані стосунки, але… Це не його дитина і цим все сказано. До того ж від самого народження Полі я помалу налаштовую себе, що колись розповім їй про справжнього батька. Ні, я не збираюся штовхати її на його пошуки, але хочу бути чесною.

Показую квиток й підіймаюся шукати своє місце. Я замовляла квитки онлайн, Павло повинен був сісти у Дніпрі, а я у своєму місті. Місць разом не було, тому будемо сидіти окремо. Трохи хвилююся стосовно конференції, бо не до кінця розумію свої завдання на ці два дні. Бачу своє місце, ковзаю очима по салону, шукаючи свого керівника. Ціпенію, наткнувшись на холодний блакитний погляд Олександра. Він киває, опустивши очі у папери на колінах.

З’являється думка вийти, поки потяг ще стоїть. Він і без мене впорається. Однак стає соромно за емоції. Пересиливши бажання втекти, сідаю. Втупившись очима у вікно, дивлюся, як за ним пролітає місто. Попереду шість годин поїздки, а завтра та сама конференція. Як все це витримати у його присутності?

Години через дві жінка, що сиділа поряд, виходить. За мить на її місце сідає Олександр. Ставить ноутбук на столик. Зручно вмощується, поклавши ногу на ногу, тоді як мені одразу стало мало місця. Мало повітря. 

— Почитай, — подає мені аркуш. 

— Що це? — розгублено бубню під носа.

— Мій виступ.

— А Павло не поїде?

— Ні, у нього форс-мажор, — відповідає неохоче.

— Мені обов’язково з тобою їхати? — очі бігають по літерах, на нього подивитися не можу.

— З потяга хочеш вистрибнути? — хмикає. Дістає з сумки блокнот, робить якісь записи.

Відмираю, починаючи читати його промову. У професійності Олександра я ніколи не сумнівалася, тому до тексту немає жодних претензій чи питань. Все лаконічно, цікаво та грамотно.

— Мені подобається, — передаю йому аркуш.

— Початок завтра о дванадцятій, приблизно три-чотири години будемо там. Потім планується зустріч у ресторані. Бажано, щоб ти також була присутньою, — звертає на мене погляд.

— Добре. Чому ти не поїхав зі своєю помічницею?

— У мене її немає.

Нічого не відповідаю, хоча дуже кортить ляпнути про ту кралю, яка вигиналася біля його столу. Міг би взяти її з собою, а не знущатися з моєї нервової системи.

— Що вимагається від мене? Які обов’язки має помічниця на таких конференціях?

— Павло не розповів? — не відволікається від своїх записів.

— Бути поряд це не обов’язок.

— Вливайся у процес, слухай, аналізуй. Ти працювала за спеціальністю?

— Ні.

— Це погано, після випуску було б легше. Чому?

— Бо не було нормальних пропозицій, — ляпаю перше, що спадає на думку.

— Можеш не вигадувати, просто не відповідай, — закриває блокнот й ховає його у свою сумку. Ставить ноутбук на коліна й щось переглядає.

Не працювала, бо стала мамою нашої дитини. Вчилася її годувати, доглядати. Підтримувала, коли вона робила перші кроки, раділа першим словам і плакала, що татом вона назвала не його. Я отримала набагато більше, ніж досвід бути юристом. Шкода, що я не можу йому розповісти, яка чудова моя доня.

Ми не говоримо до самого Києва. По прибуттю, злагоджено встаємо, рухаючись на вихід. Перед тим як спуститись, Олександр забирає мою сумку, а тоді подає руку. Проганяю тепло від його дотику й плетуся за ним на вихід.

На таксі їдемо до готелю, в якому я забронювала два номери. З Павлом все було б набагато легше, а от з Олександром емоції не дають розслабитись. Це виснажує і змушує гніватись на саму себе. За п’ять років могла б краще попрацювати над собою.

— Ти не голодна? — питає, коли підходимо до номерів.

— Ні. Час пізній. Ляжу спати.

— Добраніч, — киває, зникаючи у своєму номері.

Зачинивши двері, зітхаю. Мені ніби сон сниться. З якоїсь невідомої причини я знову зустріла його. Знову хвилювання і напруга. А ще страх, що Саша випадково дізнається про Поліну. Він зараз надто близько, а я, на жаль, не можу похвастатися везінням.

Хочеться піти у душ, але спочатку набираю номер Мирона.

— Алло? — відповідає тихо.

— Привіт, я вже на місці.

— Нормально доїхала?

— Так. Як ви? Поля спить?

— Спить. Моє читання їй не підійшло, постійно питала про тебе, — ріже серце. — Без тебе у квартирі хаос. Вона так і не прибрала свої іграшки.

— Потерпи трішки, — зітхаю. Мирон дуже любить порядок. Якщо кілька іграшок лежать не на своєму місці, він дратується. Чомусь не розуміє, що з дитиною не може бути ідеального порядку. — Якщо не встигатимеш її завтра забрати, подзвони моїй мамі.

— Впораюсь. Головне, щоб такі поїздки не стали нормою.

— Не стануть. Буду спати. Добраніч.

— Добраніч, — він відхиляє виклик, а я падаю спиною на м’яке ліжко. Соромно сказати, але це перший своєрідний відпочинок поза домом.

Хочеться спати, але спершу розкладаю речі, приймаю душ і тільки тоді лягаю. Завтра буде складний день, і я кажу не про конференцію. У мене не така міцна нервова система, щоб, бувши поряд з Олександром, не хвилюватися. Та в мене аж коліна тремтять, коли він на мене дивиться.

Зранку будить стукіт у двері. Накидаю халат й поспішаю відчинити. Невже щось змінилося і Саша прийшов повідомити?

— Доброго ранку, ваш сніданок, — привітно говорить дівчина з візком.

— Дякую, — гублюся.

Двері навпроти також відчиняються. Олександр у самих трикотажних штанах, без футболки. Від несподіванки, не знаю, куди діти очі. Мугикаю привітання й ховаюся за дверима зі своїм сніданком. Перелякана якась.

Поснідавши, починаю швидко збиратися. Після душу та ретельно нанесеного макіяжу, одягаю класичну спідницю і блузку. Збираю волосся й заколюю зверху.

Черговий стукіт у двері підказує, що це Олександр. Взуваю туфлі, кидаю погляд у дзеркало, зловивши страх в очах. Затамувавши подих, відчиняю двері.