Розділ 4 «Нічого не минуло»

Олександра

— Мамо, дивись. Дивись! — вимагає доня, поки я літаю думками невідомо де. — Ти спиш? — обпирається долонями на мої коліна. — Засну-у-ула? — протягує смішно.

— Літаю у думках. Показуй, — киваю на альбом.

— Це ти, я, тато і собачка, — тицяє пальчиком у малюнок.

— Гарно, ти у мене дуже талановита. Тільки от собачку ми поки не можемо взяти, бо її не буде кому вигулювати. Ми ж про це говорили.

— Але мені захотілося її намалювати, — складає свої фломастери у коробку. — Піду татові покажу, — хапає альбом й вибігає з кімнати.

Зітхаю.

Сьогодні я бачила її тата. Байдужий і холодний чоловік. Не знаю, чи є у світі ще хоча б одна жінка, яка втрапила у схожу ситуацію. Цікаво було б дізнатися, як вона її вирішила. Я навіть зараз впевнена, що вчинила правильно. Бо в інакшому випадку моєї Полі могло й не бути.

Вона — єдине, що робить мене щасливою. Змушує постійно рухатися далі. Вона неймовірна дитина. Усю любов, яка тільки була в моєму серці, я вклала у неї. Іноді моя мама говорить, що я надто нею опікуюся. Що дитина не виросте самостійною й не зможе приймати рішення, а я не можу інакше. Хочу подарувати їй щасливе дитинство, бо зі свого пам’ятаю тільки постійні заборони.

Прибираю все в її коробку для творчості й розстилаю ліжечко. Гукаю доню купатися, а тоді ми читаємо на ніч казку. Далі вечірні процедури для мене і нарешті сон. Ноги гудуть. Не звикла я до таких напружених днів.

Коли заходжу до кімнати, Мирон читає книгу. Лягаю на бік, вимкнувши лампу зі свого боку. За кілька хвилин він також вимикає світло й лягає ближче. Обіймає за талію. Цілує в плече. Кладе долоню на стегно, повільно підіймаючи сорочку.

— Я втомилася, — зупиняю його руку. — Вибач.

— Угу, — різко відхиляється. — Треба чекати особливого випадку. Свята якогось, — бурчить, розвертаючись до мене спиною.

Міцно заплющую очі, картаючи себе за холодність. На жаль, дива не сталося, почуття не прийшли. Є вдячність, звичка, тепло як до рідної людини, але не кохання. Мирон це розуміє і гнівається. Не сипле докорами, але всередині себе тримає образу. Ми навіть не сваримося, бо немає тих почуттів, які бурлять між закоханими. Живемо разом, а думками окремо одне від одного.

Іноді мені цікаво дізнатися, про що він думає довгими вечорами, коли не приходить сон. Чи думав він колись, що все це можна обірвати одним махом? Чи хотів би звільнитися від рутини бути чоловіком, якого не кохають. Батьком не своєї дитини. Я часто згадую день, коли дала згоду. Зараз мені здається, що я змогла б вистояти без його допомоги, а тоді чомусь не бачила іншого виходу.

Ми одружилися після народження Поліни, це була одна з моїх важливих умов. До того жили разом тільки через те, що я дуже хотіла втекти від батьків. Батьки заспокоїлись одразу тільки-но почули про мою згоду. Їм було байдуже на чиїсь умови, головне, що це був Мирон. З його батьками було складніше. Вони досі дивляться на мене з докором, але я настільки рідко у них буваю, що давно припинила цим перейматися.

Був період, коли Мирон наполягав на спільній дитині, однак я і тут його розчарувала, бо не хочу більше дітей. Навіть пігулки почала пити. Моє переконання, що діти мають бути від коханих, не зруйнують жодні образи.

Можна сказати, що ми з Мироном стали партнерами. Однак не коханцями і не коханими. Можемо про щось поговорити, повечеряти разом, подивитися фільм. Вживаємося в одній квартирі, яку йому придбали батьки. Іноді мені здається, що у нього хтось є, але занепокоєння це не викликає. Навпаки, я хотіла б, щоб він отримав те тепло, яке не можу дати я.

А загалом, я звикла. До статусу дружини успішного лікаря, до інтимної близькості без емоцій, до порожнечі, яку по собі залишив Олександр. І до роботи у його фірмі теж звикну. Мабуть. Або ж піду, щоб не тривожити старі рани новим щемом.

Зранку, після забігу до садочка та на зупинку, спізнююся на роботу на кілька хвилин. На щастя, Павла ще немає, а Ніна ніяк на це не реагує. На робочій пошті вже є завдання для мене, тому поринаю у роботу.

— Олександро, — чую після короткого стукоту, — зайди до мене.

Беру блокнот й поспішаю до його кабінету. Я навіть підготувала себе на той випадок, коли Павло заведе розмову про Олександра. І навіть не здивуюся, якщо мене звільнять.

— Доброго ранку, — проходжу й сідаю на стілець.

— Наші плани міняються. Доведеться тобі швидше вливатися у наш колектив.

— А детальніше? — гублюся.

— Їдемо з тобою на конференцію до Києва, — каже задоволено.

— Так швидко? — лякаюся. Я ж тільки-но почала вдаватися у сенс своєї посади.

— Нічого особливого тобі робити не доведеться, але це один із обов’язків помічника.

— Розумію. Я не відмовляюся, — перед очима доня, яку потрібно з кимось залишити. А ще невдоволене обличчя Мирона, коли я йому про це скажу.

— От і добре. Поїду я або Олександр, — міняє хід моїх думок в абсолютно іншому напрямку. — Потрібно підготуватися.

— Я… З ним також маю їхати я?

— Це проблема? — дивиться на мене уважно.

— Ні, — хитаю головою, хоча хочеться відмовитись. Здається, мені про це не говорили на співбесіді.

— Мені терміново потрібен його підпис на цих документах. З’їздиш до нього?

— К-куди? — настрій різко міняється. Ідея працювати тут подобається менше.

— За пів години у мене зустріч, потім ще одна. Олександр учора забув підписати, — мені здалося, що він стримує усмішку. Дуже дивні обов’язки помічника, якщо чесно. Правда, мені не складно поїхати будь-куди, тільки б не до нього. — Вулиця Шевченка…

— Я знаю, — забираю теку зі столу.

— Транспортні витрати оплатить бухгалтерія, зайдеш потім.

Стримуючи роздратування, викликаю таксі й забираю свою сумку з кабінету. Дорогою дзвонить телефон, дивуючи ім’ям на екрані.

— Так? — серце стискається від передчуття чогось нехорошого, бо дзвонить він мені дуже рідко.