Розділ 3 "Знову Олександра" 

Олександр

— Павле, — вриваюся до його кабінету, — що тут робить Олександра?

— Привіт, — встає потиснути мені руку. — Щось сталося? Чому схвильований?

— Скажи, що вона клієнтка, — ледь стримую гнів.

— Хто? — знущається, стримуючи усмішку. — А, ти про Олександру? Ні, — обходить стіл, займаючи своє місце, — відсьогодні вона тут працює.

— Інших кандидаток не було? — гаркаю.

— Були, але у неї правильна освіта. Та й незручно якось відмовити знайомій.

— Вважаєш це смішним?

— Ні. А ти чому так завівся? Що не підходить? — удає, що нічого не розуміє.

— Чому помічницею? — не реагую на його питання, сідаючи за стіл.

— Бо на попередню співбесіду вона не прийшла. Посаду віддали іншій претендентці. Я ж не знав, що то твоя Олександра.

— Давно не моя, — повертаю собі рівновагу.

Тепер зрозуміло, що вона робила тут, коли втекла з ліфта. Хотіла кинути виклик, а потім передумала? Чи гадала, що я керую фірмою на відстані з-за кордону?

— То мені її вигнати? Ну, заради твого спокою? 

— Я зі своїм спокоєм сам розберуся.

— Невже щось лишилося до неї? — не облишає спроб роздратувати ще більше.  

— Нічого. Лише негативні спогади. Я у справі. На конференцію поїдеш?

— Чому не ти? — дивується.

— Даю дорогу молодим, — усміхаюсь. — У мене зараз завал. За тиждень не розгребу.

— Ну… Якщо треба, то поїду, хоча бажання не маю. Хто зі мною? Правда тепер у мене є помічниця, можу з нею. Якщо чоловік відпустить, — таки виводить мене на емоції. Всередині аж клекоче все.

— Вона заміжня?

— Угу, Демич-Стороженко, — читає, зазирнувши до теки. Хочу подивитися, що там ще написано, але стримуюсь. Це взагалі не моя справа.

— Ну от і поїдь з помічницею, — підводжусь, не приховуючи роздратування. — В якому вона кабінеті?

— Не кажи, що влаштуєш скандал, — ледь стримує сміх.

— Ділом займись, — виходжу з кабінету.

Кілька секунд вагаюся, а тоді відчиняю двері сусіднього. Хотів би я сказати, що нічого не відчув у цей момент. Щем. Він завжди супроводжує згадки про Олександру. Щось стискається у грудях і не відпускає. Не дає жити так, щоб не озиратися на минуле.

Слова виходять грубими та різкими. Під поглядом наляканих медово-зелених очей важко сконцентруватися. У вухах починає гудіти, венами біжить гнів та роздратування. Заміжня. Звісно, вона не озирається, у неї все чудово. Тільки от я не зміг вирвати з пам’яті спогади. Вони досі набридають. Не знаю, як ми тепер будемо працювати, але звільнити не повертається язик.

Виходжу з кабінету, спускаюся на вулицю і одразу підпалюю цигарку. Шукаю порятунок у шкідливій звичці. Дратуюсь на ситуацію і на Сашу також. Навіщо залишилася? Невже справді не знала, що я власник?

Паління не допомагає. Якби нікотин мав якийсь ефект, то весь світ рятувався б цигарками. Їду до офісу, хоча до праці зараз не тягне. Заміжня… Вийшла за свого платонічного хлопця, чи іншого знайшла? Дідько, чому я про неї думаю? Ну влаштувалася вона помічницею до Павла, то нехай собі працює. Його справа. Я рідко до нього заїжджав, а тепер з’являтимуся ще рідше.

Відволікаюся на роботу і до вечора приходжу в норму. Відпускаю ситуацію з Олександрою. Було б дивно якби ми не зустрілися, маючи однакові професії.

Збираючись додому, чую тихий стукіт у двері.

— Можна? — питає рідний голос.

— Мамо, — спішу її обійняти. — Що сталося? Ти чому тут?

— Ти ж не приїжджаєш, — штрикає докором.

— Дуже багато справ. Ти сама?

— Сама. Тато поїхав до друга, той захворів. Як завжди, за шахами засидиться, а я тобі допоможу.

— З чим?

— З речами. Жити три місяці у новій квартирі і не розібрати коробки… — невдоволено хитає головою.

— Ще цього нам не вистачало. Я все розберу, а з тобою ми краще десь повечеряємо удвох.

— Бо я напросилася.

— Бо я дуже радий, що ти прийшла, — ще раз її обіймаю.

— А може, ти не запрошуєш, бо не сам? — її очі загоряються надією.

— Сам, мамо. Зараз не до стосунків.

— Мене вже лякає цей вислів.

— Часу не вистачає, — рятуюся завченою відмазкою. — Що? — дивує її погляд.

— У тебе лишилися почуття до Олі? — дивиться на мене уважно.

— Ні.

— Але серце твоє зайняте, — говорить серйозно. — Інакше у тридцять сім ти вже знайшов би другу половинку.

— Мамо, — починаю сміятися, — ходімо.

Ми вечеряємо разом, потім я везу її додому й їду до себе. У коридорі коробки. Знаю, що потрібно розібрати, але часу на все не вистачає. Я завалив себе роботою. Мені так комфортно. У мене є статус, гроші і нуль вільного часу. Це мене влаштовує. Про те, що ті гроші немає на кого витрачати, я намагаюся не думати. Не склалося у мене з сім’єю. Більше пробувати не збираюся. Важкі спогади. Неприємні.

Ольга втратила дитину через місяць після повернення до Польщі. Тоді, коли усі ризики, начебто, минули. Вночі. Все сталося швидко. Зруйнувалося три життя одночасно. Вона винила мене за зв’язок зі студенткою, а я зрозумів, що разом ми вже не будемо. Ми розійшлися через пів року. Кожен з нас пішов своєю дорогою. Вона — проклинаючи мене, я — несучи у грудях ненависть за якою сховав кохання до Олександри. Його давно немає, залишилася лише згадка і неприємні відчуття.  

Сідаю працювати, опівночі лягаю спати. Все за графіком. За три роки я звик до нього. Саме три роки тому, зрозумівши, що жити на дві країни не вийде, я завершив свій бізнес за кордоном і повернувся додому. Рік тому ми з Павлом відкрили спільну фірму. Моя ж досі працює і має достатньо клієнтів та гарних відгуків від них. Переїхав до просторої квартири в новобудові, бо потрібно було щось міняти у новому житті. Можу собі дозволити.

Та життя порожнє. Як не крути, я застряг на місці. Думками, відчуттями, спогадами. Особливо, коли повернувся. Коли побачив її… Вона була для мене мрією, а стала розчаруванням. Я намагався забути, вирвати її заживо з серця, але гіркота у ньому лишилася. Це вона заважає нормально говорити та дивитися на Олександру. Тільки вона.