Розділ 2 «Бісовий випадок»

Олександра

— Мамо, ти підеш на роботу? — питає доня, коли допомагаю їй одягнутися до садочка.

— Так, піду. Не ображаєшся, що тобі доведеться ходити до садочка раніше?

— Я буду з Анею, вона також рано приходить. А хто мене забере? Бабуся?

— Ні, я встигну тебе забрати, — збираю їй хвостик. Принаймні я дуже сподіваюся, що усе буду встигати. Не хочу просити маму, вона не в захваті від мого рішення працювати, та ще й у Дніпрі. — Мій маленький хвостик, — згрібаю її в обійми, цілуючи щічки. Люблю тебе. Ходімо, бо я спізнюся.

— Тату, ми пішли, — заявляє, коли проходимо повз кухню.

— Угу, — Мирон стає на порозі з чашкою. — Ніяк прокинутись не можу. О котрій повернешся?

— Сподіваюся, о сьомій заберу Полю.

— Впевнена, що тобі потрібна ця робота?

— Так, — відступати вже нікуди, я погодилась.

— Тоді удачі, — він зникає на кухні, а ми виходимо.

Веду доню до садочка. І хоч він поряд, я страшенно люблю наші ранкові прогулянки. Вони не завжди радісні, але кожного разу особливі. Я ціную час, який ми проводимо разом. Намагаюся нічого не пропустити і мрію бути для неї головною порадницею у житті. Якщо коротко, робити усе інакше, ніж мої батьки.

Залишаю Полю у садочку й спішу на маршрутку. Дорогою відмічаю свою першу помилку, підбори потрібно вибирати зручні. Встигаю на маршрутку й маю хвилин п’ятдесят, щоб підготуватися до першого робочого дня. Я так довго чекала. Взимку навіть влаштувалася в юридичну фірму одного батькового знайомого, але швидко зрозуміла, що окрім підписання паперів мені нічого не світить. Вирішила чекати. І дочекалася.

Про Олександра намагаюся не думати. Маю надію, що ми не перетнемось. А якщо він дізнається про мене від Павла, сам не схоче мене бачити. Налаштовую себе, що проблем не виникне і швидко біжу від зупинки до офісу. На мені сьогодні класика: чорна сукня і туфлі. Волосся зібране у гульку, на обличчі стриманий макіяж.

За дві хвилини до дев’ятої я заходжу в ліфт й підіймаюся до офісу. Адміністратор Ніна люб’язно показує мені невеликий кабінет поряд з кабінетом Павла Вадимовича. Обіцяє, що потім познайомить з колективом, бо за кілька хвилин буде ранкова нарада. Павло з’являється майже одразу після мене. У гарному гуморі, що вселяє надію на спокійну співпрацю. Нарада триває десять хвилин. Нічого особливого. Він дає мені перші розпорядження і всіх відпускає.

Колектив доволі великий, всі молоді та енергійні. За дві години робочого часу я ще більше впевнилася, що хочу тут працювати. Якщо мій випробувальний термін мине спокійно, я з задоволенням тут залишусь. Давно хотіла відчути цю енергію, коли офіс бурлить і гуде. Не скажу, що легко у все це влитися, але будь-які починання потребують часу та терпіння.

В обідню перерву виходжу на вулицю. Прогулююся знайомими місцями й випиваю каву з випічкою у кафе. Повертаючись, розумію, що заспокоїлась. У голові склалася картина, яка найбільш імовірно відповідає дійсності. Олександр приходив до Павла. Він тут не працює, бо має свою фірму, яку я навіть не розглядала, коли шукала роботу.  

Заходжу до ліфта, за мною поспішає увійти чоловік. Він не встигає натиснути на кнопку, бо заходить ще хтось.

Серце реагує першим…

Боляче вдаряється об грудну клітину, змусивши мене підняти очі. Байдужий холодний погляд вкриває шкіру морозом. Я опускаю очі, а він відвертається. Натискає на кнопку. Від спокою не лишилося й сліду. Всередині зароджується паніка. Щось у моїй картинці не сходиться. Не в гості ж він прийшов знову? Дивлячись на його широку спину, обтягнуту піджаком, не вірю, що ось так несподівано нас знову звело життя. Для кого ця зустріч? Вона ж непотрібна нам обом. Ми давно чужі одне одному. Зник навіть його аромат, який колись я так любила. Зараз він інший. Важкий. Агресивний. Чужий.

Дверцята розсуваються. Олександр йде першим, я плентаюсь за ним. Звук моїх підборів відгукується у скронях різким болем. Зараз вже не втечеш, хоча хотілося б. Біля дверей він зупиняється, я також гальмую. Не дивлячись на мене, відчиняє двері, пропускаючи мене першою.

Мовчу.

Пірнаю до офісу, наштовхнувшись на привітний погляд Ніни.

— Добрий день, Олександре Михайловичу, — остаточно руйнує складену мною картинку.

— Добрий, — від його суворого голосу спиною біжить холодок.

Зупиняюся, удаючи, що шукаю щось у сумці. Він йде й зникає за дверима кабінету Павла.

— Ніно, скажіть, будь ласка, хто це? — киваю в тому напрямку.

— Олександр Михайлович, власник нашої фірми.

— Бісовий випадок, — видихаю з розпачем.

— Не хвилюйтесь, з усіма познайомитесь з часом, — по-своєму розуміє мою розгубленість. 

Поки він не вийшов, спішу сховатися у кабінеті. Намагаюся читати документи, які дав Павло, але не виходить вдатися у сенс слів. Він тут, за стіною… Скільки безсонних ночей я провела у мріях, що він з’явиться і все змінить. Скільки втрачених сподівань… А зараз я не маю слів, щоб заговорити. Та й не хочу вже. Якби не дурна реакція серця, взагалі могла б його не помічати. Я впевнена, що це не кохання, воно давно минуло. Просто не всі емоції можна забути, от серце й стукотить.

Коли двері відчиняються, затамовую подих, відчуваючи, як дурне серце летить вниз, а тоді шалено швидко підскакує аж до горла. Кілька секунд він дивиться на мене, а тоді переступає поріг й зачиняє за собою двері. Не дихаю, мені здається, що я зараз розсиплюсь крижинками під його холодним поглядом.

— Іншого місця для роботи не знайшла? — ріже кожну клітинку моєї зраненої душі.

— Я не знала, що це твоя фірма, — відповідаю тихо.

— Не знала, що я співвласник? — дивується. — Це відкрита інформація.

— Я можу піти, — тримаюся, щоб не опустити погляд. — Це не проблема.

— Достатньо того, що ти знову з’явилася, — хмикає.  Хочу побачити хоч щось знайоме від Олександра, якого колись кохала, але нічого немає. Переді мною абсолютно чужий чоловік. Байдужий. Холодний. Тільки зовнішність нагадує мені того, ким він колись був.