Розділ 1 «Помічниця»

Олександра

— Ну дівчата, — стогне Ліза. — Час дитячий. Навіть Поліна ще не спить.

— Вже спить, — кажу не розвертаючись.

— У ресторані нудно, а тепер ще й додому мене тягнете. Навіщо я так готувалася?

— Щоб мати привабливий вигляд. Бачила, як Дімка на тебе дивився? — весело питає Алінка.

— Кози, — бурчить, сідаючи за нами у таксі. — Один раз за стільки часу зібралися. Коли це ви бабками стали? Що я пропустила?

— Лізо, ми тебе можемо завезти, потім приїдеш до мене ночувати. Я в клуб не поїду, — відрізає Аліна.

— Саш, — Лізка дивиться на мене величезними ображеними очима.

— Вибач, у мене сьогодні був складний день, — відкидаюся на спинку сидіння.

— Ніколи не пробачу вам, — відвертається, і до самого будинку Аліни не промовляє жодного слова.

Ми пробули в ресторані понад дві години. Відчуття такі, ніби зібралася уся група, а не одинадцять осіб. Кожен хотів щось сказати. Багато спогадів. В основному говорили про останній рік, коли моя душа стрімко злетіла, а тоді боляче впала на самісіньке дно прірви. Я не могла дочекатися, коли вже можна буде піти і знову жити своїм зручним життям. Без емоційних гойдалок, спогадів, почуттів та зайвих хвилювань. Я так звикла. Мені комфортно.

— Юра поїхав до Кривого Рогу, тому у нас сьогодні дівчача вечірка, — оголошує Аліна, відчиняючи двері квартири.

Спочатку переодягаємося у зручний одяг, а тоді організовуємо на кухні фуршет з фруктами та шампанським.

— От би ще хоч раз посидіти так у гуртожитку, — промовляє Ліза. — Щоб втрьох, у нашій скромній кімнатці. Під гул дівчат на кухні.

— Щоб потім центр зловісних новин приніс якусь негативну інформацію, — підтримує її Аліна.

— Щоб легко було на душі і… вільно, — кажу тихо.

— У вас з Мироном все добре? — реагує Аліна.

— Так, нормально.

— От причепа. До чого тут Мирон? Ми ж про гуртожиток та студентські роки говоримо, — Ліза не навчилася стримувати свої емоції.

— Просто Саша сьогодні здалася мені сумною.

— Я за Полю хвилююся, — знаходжу правильну відповідь. — Вона сьогодні вперше ночуватиме без мене у моїх батьків. — Ой, це, мабуть, матір, — чую мелодію свого смартфона.

Спішу в коридор, щоб прийняти виклик, але на екрані незнайомий номер. Чомусь такі дзвінки викликають занепокоєння.

— Так? — уважно прислухаюся.

— Добрий вечір, Олександро Вікторівно, мене звати Ксенія. Ви сьогодні не з’явилися на співбесіду. Можу я дізнатися з якої причини?

— Перепрошую. У мене виникли невідкладні справи, не мала часу вас попередити, — стає соромно, що за своїми хвилюваннями я забула про усе. А ще прикро, що втрачаю такий шанс.

— На жаль, посаду вже віддали іншій претендентці, але ми хотіли б запропонувати вам іншу. Наразі ми шукаємо помічницю керівника. У вас гарна освіта, щоб зайняти її.

— Керівника… — повторюю за нею. — Можна дізнатися його ім’я?

— Перепрошую?

— Як звати керівника?

— Павло Вадимович.

— А... вибачте за таке питання, у вашому штаті є хоч один Олександр?

— Здається, жодного. Це важливо?

— Для мене важливо. Завтра можна потрапити на співбесіду?

— Я запишу вас на десяту ранку. Підійде?

— Так. Дякую, — відхиляю виклик і стою кілька хвилин, прокручуючи ще раз нашу розмову.

Може, він взагалі підіймався на інший поверх. Наприклад, приходив до когось із клієнтів в офіс. Чи взагалі до ресторану на останньому поверсі. А я розгубилася і втратила можливість потрапити на бажану посаду. Страх не повинен керувати людьми, тому я завтра зберуся й знову піду туди, щоб переконати саму себе, що я можу його подолати.

— Полінка? — питає Аліна, коли повертаюся.

— Ні. Сподіваюся, що проблем не виникло, матір не дзвонить.  

— Я так скучила за нею. Коли ми усі разом зберемось?

— Мирон постійно працює. Приїжджайте до мене, коли матимете час.

— Вам би своїх зробити, — говорить Ліза. — Невже Юра ще не готовий? Бізнес налагодили, квартиру купили…

— Готовий, — опускає очі Аліна. — І я готова, але не виходить.

— Ой, я не знала, — Ліза закриває рота долонею.

— Не хотіла набридати вам своїми проблемами. Ми вже й обстеження пройшли. Проблема у мені. І… — глибоко вдихає повітря, — навряд чи вийде.

— Алін, — стискаю її руку. — Зараз медицина на високому рівні. Не можна здаватись.

— Я не здаюсь, але готую себе, щоб потім не так боляче було. Юра каже, що для нього це неважливо, але… ну ви самі розумієте…

— Він у тебе справжній чоловік. Попри все, носитиме свою Алінку на руках, — намагаюся її підтримати. Юра дуже її кохає, це видно усім.

— За це і вип’ємо, — Ліза підливає нам ще шампанського.

Ми довго сидимо, згадуючи смішні випадки зі спільного студентського життя, наше знайомство, минулу зустріч у Лізи в селі. Пізно вкладаємося спати, а зранку швидко збираємося у своїх справах. Мені не вистачає зустрічей з подругами, вони трапляються дуже рідко. Не знаю, коли буде наступна, у кожної своє життя та проблеми. Але поряд з ними я неначе оживаю, міняю розміреність на давно забуту безшабашність.

Маршруткою їду до ділового центру з якого учора тікала не озираючись. Нервую. Однак не дозволю собі передумати. Одну посаду я втратила через страх, бажано влаштуватися хоча б на цю. Впевнена, що у такому бюро йде постійне кар’єрне зростання співробітників. Воно краще з усіх наявних. Я довго чекала поки з’явиться вакансія і обіцяла собі, що спробую. Не можу більше сидіти вдома на шиї у Мирона. Відчуваю, що втрачаю себе, стаю якоюсь тінню.

Заходжу всередину, без будь-яких пригод підіймаюся ліфтом на четвертий поверх. Олександра не зустріла, це вже добре. Навіть спокійніше стає. Мене зустрічає привітна дівчина за стійкою, просить почекати, пропонуючи напої. Ввічливо відмовляюся, займаючи один зі стільців. Чекаю недовго. За кілька хвилин до офісу заходить чоловік у костюмі. Він вітається й зникає в одному з кабінетів. За хвилину адміністратор Ніна запрошує мене на співбесіду. Тілом пробігає нервове тремтіння, але я підіймаю підборіддя й сміливо роблю кроки назустріч мрії.