оповідання

Той день не обіцяв нічого незвичайного. Також, як і раніше, вранці зійшло сонце, що облизало своїми променями стіни і вікна довколишніх будинків. Також, як і за день до цього, продзвенів будильник, пронизливий писк якого настирливо застукав у мою підсвідомість, розганяючи геть останні вранішні сни. І також, як і завжди, я прокинувся, вмився, випив філіжанку гарячої кави з канапками, одягнувся, і, поцілувавши свою ніжну дружину, котра ще спала, вирушив на роботу.

Новенький «Рено», звичний маршрут, знайомі вулиці, легка столична метушня на перехрестях та біля станцій метро – все це було до огиди знайоме і вже не викликало у душі вчорашнього провінціала жодної ейфорії або навіть натяку на цікавість. Так, життя закручує нас у дивовижних рухах фламенко, деколи в якихось немислимих хореографічних па, де головну партію грає сенс існування людини: для чоловіка – справа, для жінки – сім'я. І, напевно, тому того самого ранку, коли я, як і завжди, їхав на роботу до офісу своєї фірми, ніщо не провіщало змін – попереду був черговий робочий день з його звичною суєтою і щохвилинною зайнятістю. Єдине, що я дозволяв собі, то це невеличкі перерви, коли брався до ознайомлення з новим числом «Газети по-українськи». Чоловік не може жити без простійного отримування нової інформації, тож газета була для мене справжнім вікном у інформаційний простір. Зазвичай її я купував у торгівельній ятці на зупинці, і дорогою, іноді стоячи у тривалих корках, таки встигав ознайомитися майже з усим змістом.

Коли, після чергового перехрестя, несподівано завищали гальма мого автомобіля а моя голова різко гойднулася вперед, трохи не торкнувшись чолом лобового скла, я раніше почув той механічний виск і відчув поштовх, ніж усвідомив, що ж відбулося насправді. Просто від тротуару під колеса моєї автівки, услід за дитячим м'ячем, що покотився проїжджою частиною вулиці, вибігла дитина. Я встиг натиснути на педаль гальм і вивернути кермо – рефлективно спрацювали кінцівки, але не голова! – та було запізно. Гучний металевий удар, потім ляпанець і спотворене від жаху обличчя жінки, що стояла на тротуарі, яке я побачив за мить після того, як мій автомобіль застиг посеред дорогі.

Той, хто хоч раз опинився в подібній ситуації, зрозуміє мене. Але той, хто жодного разу в житті не збивав дитини і не бачив маленького розпластаного на асфальті тіла – ніколи. Руки, що ураз налилися рідким свинцем, ватяні ноги і порожнеча в голові – ось власне і всі відчуття, не рахуючи необхідності бачити майже збожеволілу від горя матір. Вже значно пізніше, коли з'явилися «даїшники» і лікарі, а навколо мого автомобіля зібрався натовп зацікавлених киян, які ще декілька хвилин тому відчайдушно поспішали на роботу, до мене почало надходити усвідомлення того, що ж таки відбулося. Огидний, хоча і дієвий нашатир в руках лікаря і розмови оточуючих про те, що якби мій «Рено» не ударив позаду другий автомобіль, то трагедії могло б і не відбутися, повернули мене в світ дійсності, і лише тоді прийшло усвідомлення факту, що відбувся: я – вбивця! А отже вже завтра газетні шпальти замерехтять повідомленнями про жахливу ДТП, де фігуруватиме і моє прізвище.

***

Бувають у житті моменти, коли виразно бачиш межу, яка, немов складка на долоні, ділить твоє життя на дві нерівноцінні частини: ось воно, життя вчорашнє – спокійне і розмірене, якого вже не буде; а ось життя завтрашнє, нове, якого понад усе хотілося б уникнути. Я не зміг цього зробити – уникнути змін, тому примара загиблої дитини і силует матери цієї дитини, що постійно виникав поряд, переслідували мене безупинно.

Дитина, власне чотирилітній хлопчик, з'являлася зазвичай вночі. Досить було вимкнути світло і лише на мить закрити очі, як відразу ж перед моїм внутрішнім поглядом спалахував червоний м'яч, що стрімко котився упоперек дорогі, услід за яким біг хлопчик. Потім яскравий спалах, неприємний звук гальм, що вищать, котрий ніби би народжувався десь усередині мого мозку, гуркіт удару і… тиша. Після чого все починалося спочатку, знову і знов, до тих пір, поки я не засипав.

Жінку звали Оксаною, і з'являлася вона вдень. Одягнена в чорне Оксана зустрічала мене вранці у дворі, проводжала на роботу і супроводжувала мене увечері додому. Вона покірливо вичікувала мене біля під'їзду або безмовно сиділа у приймальні офісу, ні з ким не заговорюючи і не порушуючи тиші, лише важко дихала мені у спину і деколи нагадувала мені мою власну тінь, з тією лише різницею, що похмурої погоди тінь неодмінно зникає. Усі спроби заговорити з нею, порозумітися і розставити всі крапки над «і», не приводили ні до чого – вона або німотно поглядала на мене своїми великими чорними очима, або стисло і тихо відповідала: «Ви вбивця! Ви позбавили мене моєї єдиної радості!»

Це було огидно – відчувати себе школярем, що нашкодив, або підлітком, котрий провинився, якому безупинно докоряють скоєним і, переслідуючи з постійністю і невблаганністю власного сумління, день у день нагадують тобі про те, що сталося.

Іноді в моїй пам'яті спалахували окремі епізоди тієї історії. Хоча моєї провини в загибелі дитини не було ані на грам, навіть навпаки, винна була, перш за все, мати, котра дозволила своєму малюкові вибігти на дорогу, та ще той водій, який не дотримувався дистанції і підштовхнув мій автомобіль, дозволивши йому зробити наїзд, - та все ж ця історія глибоко відбилася в моїй душі. Як людина шляхетна, котра відчувала за собою певну провину, я організував похорони, узявши на себе їх повне фінансування; виплатив нещасній жінці матеріальну компенсацію, хоча ніхто мене до цього не примушував; і хоча за ремонт мого автомобіля заплатив той інший водій, відчуття власної співучасті у вбивстві не полишало мене ані на мить. Хтозна, можливо, коли б не моя рідна дочка, яку я щодня забирав із дитячого садочка і яка була своєрідним нагадуванням про трагедію, що сталася, то я не сприймав би так гостро переслідування з боку убитої горем матери.