Щоденик це вихід?

                                                                                                                                Що як я, це не я, а інша я?

Люмі, Ада, Сіра

Я прегортаю сторінки в щоденику.

*Не читай записи після 14 листопада*

Нижче ще один запис більш каліграфічний.

*Ні, вона всеодно прочитає*

По спині пробігає холод. Я ковтаю повітря й гортаю далі. Сторінка майже вирвана. Чорнило розмазане, ніби хтось писав тремтячою рукою.

*Адарін сьогодні знову заграє ту мелодію, о 2:17*

—Якого???— потягнулась я до телефону. На годинику 2:17.

І в ту ж секунду в голові з’являється мелодія.

Тиха.

Дивно знайома. Наче я чула її все життя, але ніяк не могла згадати звідки. Пальці самі тягнуться до гітари.

Перша нота. Друга. Третя. Я різко зупиняюсь і стискаю струни долонею. Тиша. Серце калатає так сильно, що аж боляче.

— Ні… ні, це вже не смішно. Я швидко перегортаю сторінку.

І завмираю.Там лише одне речення.

*Я знала, що ти зупинишся після третьої ноти, Сіра.*

У грудях усе стискається.

—Сіра?— замислилась я, таке знайоме але водночас далеке ім’я.

Я починаю гарячково переглядати сторінки. Дати не по порядку.

2029.

2018.

*ще не сталося*.

*цього разу вона повинна згадати*.

А потім між сторінками випадає фотографія. Я піднімаю її тремтячими пальцями. На фото я. Але інша.

Ті саме попелясте але довге волосся. Ті самі очі. Тільки погляд… порожній і втомлений. На звороті написано:

*Якщо ти читаєш це, значить будинок уже почав тебе пам’ятати.* Нижче ще один рядок, написаний поспіхом:

* Ти це ти але не ти, а інша ти*

— Я, це не я а інша я?

І тільки тепер помічаю останній підпис унизу. Мій почерк.

*Я писала це для тебе, Адарін. Бо минулого разу ми не пережили 24 червня.*

Я повільно опускаю фотографію назад на підлогу. У кімнаті стає надто тихо. Настільки, що я починаю чути старий годинник, десь знизу.

Тік.

Тік.

Тік.

Лампа над головою коротко блимає. І в ту ж секунду зі щоденника випадає ще один клаптик паперу.

Маленький. Пожовклий. Складений удвоє. На ньому лише одна фраза:

*Не обертайся, коли почуєш кроки знизу.* У мене пересихає в роті. А тоді…Скрип. Повільний звук дерев’яної підлоги знизу. Я завмираю.

Наче хтось зробив ще один крок.

— Тут нікого немає… — шепочу я сама собі. Але навіть власний голос звучить непереконливо. Я дивлюсь на стелю. І раптом у щоденнику самі перегортаються кілька сторінок. Шурхіт паперу розрізає кімнату. Я відсахуюсь. На відкритій сторінці новий запис. Чорнило ще свіже. Саме чорнило не ручка

Наче це написали секунду тому.

*Вона все ж почула кроки.*

У мене холонуть руки.

Нижче повільно проступають нові слова.

Літера за літерою.

Прямо в мене на очах.

*Кожен крок, завдасть збій часу, адже час пише себе тричі?*

Серце гупає десь у горлі.

— Хто ти?.. — ледь чутно питаю –Хоча плювати…

Кілька секунд нічого не відбувається.

А потім на сторінці з’являється коротка відповідь.

*Ти.*

Лампа різко гасне.

Темрява накриває кімнату миттєво. Я хапаю телефон і вмикаю ліхтарик. Промінь світла тремтить у моїй руці. І тоді я бачу це. На стіні навпроти, просто над старим дзеркалом, хтось подряпав одне слово.

*СІРА*

Я роблю крок назад. І в дзеркалі на секунду бачу не себе. Старшу версію мене, але з червоним волосям . Бліду. Виснажену. З порізаними пальцями.

Вона дивиться прямо мені в очі. І самими губами каже:

— Не дозволяй їй згадати.

—Стоп стоп стоп,— сама собі шепочу я —це ж сон правда? Це не реально, я сплю.

Я стискаю телефон так сильно, що пальці починають боліти.

— Це не реально… — шепочу я.

Та щойно слова зриваються з губ, будинок здригається. Десь унизу грюкають двері. Потім усе затихає. Я дивлюсь на щоденник, що лежить відкритий на підлозі. Новий запис.

*Не слухай голоси після 02:37.*

Я різко дивлюсь на телефон.

02:35

— Чорт…

Тихий звук.

Наче хтось ледь торкається струн гітари. Я повільно повертаю голову. Гітара стоїть біля стіни. Але одна зі струн… досі вібрує. Дзінь.

У грудях щось стискається. І тоді я чую голос. Тихий. Майже мій власний.

— Адарін…

Я завмираю.

— Допоможи мені…

Ні.

Ні— ні— ні.

Я роблю крок назад.

Щоденник раптом сам перегортається далі. Сторінка злиплась від чорнила, ніби хтось писав у паніці. *Якщо Сіра почне говорити твоїм голосом — не відповідай.*

У ту ж секунду знизу лунає:

— Ти ж знаєш, що це я.

Мій голос. Абсолютно мій. По шкірі  біжать мурашки. Я повільно підіймаю ліхтарик вище  до сходів, що ведуть на низ.

Темрява там густа, майже чорна.

А потім у ній щось рухається. Жіночий силует. Він стоїть нерухомо на нжній сходинці. Я не бачу обличчя. Тільки очі. Чорне волосся. Світло— сірі. Майже білі.

— Адарін… — знову каже фігура. — Ти залишила мене тут.

У мене перехоплює подих. Бо тепер я бачу. Це я. Тільки старша. З подряпаними руками. У темному худі. І з кров’ю на пальцях, ніби вона годинами грала на струнах. Телефон у руці починає мерехтіти.

Фігура на сходах усміхається. І щоденник відкривається на останній сторінці.

Там лише одне речення.

*Минулого разу вона спустилась донизу.*

Я не могла відвести погляду від фігури на сходах. Вона стояла нерухомо, трохи схиливши голову набік, і дивилась на мене так, ніби чекала. Ніби знала кожну мою думку ще до того, як я встигала її усвідомити.

Телефон у моїй руці мигнув ще раз.

— Ти не справжня… — прошепотіла я.

— Саме це ти сказала минулого разу.