Глава 11. Бурмило

Розділ 11. Бурмило

У родині Северина та Христі Миколайчуків було п'ятеро дітей: Гнат, Іван, Василина, Уляна та найменший Петро. Їхня хата стояла над Чорною Тисою, такою стрімкою та швидкою, що чоловік щороку переживав, аби вода не дістала його сім'ї. Спочатку сам, а коли підросли Гнат з Іваном і стали до помочі, то всі разом укріплювали береги кругляками з річки та буковими палицями.

Жили бідно. Допомоги ні в кого не просили. Та й у кого? Батьки Северина вмерли, залишивши по собі хату, а старі Христі жили далеко за горбом, і молоді ходили до них на гостину хіба на великі свята.

Дерев'яна хата, тріснута лавиця, дві лежанки, на одній з яких відчивала доросла пара, на іншій — діти, та колиска, змайстрована Северином для малого Петра, — ось і все, що було у Миколайчуків.

У господарстві — молода коза, куплена за зароблені на пилорамі гроші, та з десяток сірих кролів. На сімох тієї дрібноти не вистачало, і Северина це постійно непокоїло. Звісно, ліси були повні грибів та ягід, та й річка була неподалік, але хотілося достатку, а не збирання лісових дарів. Не цього він хотів для родини, коли дивився на Тису, що шуміла попід його хатою, та на вкриті могутніми лісами гори. Раптом згадав про оголошення на дверях пилорами — і Северину стрельнуло: хіба це не можливість? Що він за гуцул, якщо не спробує, га? І спробував.

На пилорамі набирали групу бокорашів — сплавників лісу. Робота була небезпечною та важкою, але приносила чималий заробіток. Северин погодився, історії про нещасні випадки пустив повз вуха, а Христі пообіцяв берегтися.

Почалися сплави. Бокорашів працювало від трьох до п'яти залежно від розміру плоту та довжини маршруту. Змінюючись на варті, чоловіки спали та їли на плоті, розводили багаття, згадували сім’ї. Северин димів люлькою, поглядав на зорі та уявляв Христю з дітьми. Річка стала новою домівкою і союзником. З такими думками працювалося завзятіше, а лихо обходило стороною, а от його товаришів — ні. Спочатку Оле́ксі, що був молодшим на два роки, затисло ногу між слизькими колодами. До кінця життя він потім ходив із ціпком. Жахливіша доля спіткала Миколу Комарицю: від несподіваного удару об підводне каміння Микола впав під пліт. Його тіло, понівечене камінням та деревом, знайшли через два дні нижче за водою.

За той час Северин багато чого надивився, але до нього річка була милостивою. І він повірив, що його вона не здолає, тож самовіддано гнався вниз течією, аби чимшвидше повернутися додому. 

Так і сталося. Через два роки роботи бокорашем чоловік повернувся до хати.Купили мале те́лє, завели овець — одним словом, загосподарювали. Христя раділа, обіймаючи чоловіка, і цього разу знала, що перезимують вони не у злиднях, а в достатку.

Але хто Карпати знає, той знає і тутешню погоду. Взимку сніг накрив хату аж по стріху. Северин рив навколо хати тунелі. Крижаними лабіринтами вони простягалися до хліва та сусідів, тяглися білими стінами до неба. На довгому волоссі, що сягало шиї господаря, крутилися бурулі, а в шибки не заглядало сонце. Пригортаючи малого Петра, Василина та Уляна по черзі тримали його на руках, заспокоювали колисковими та полум'ям свічки. Але сніг зійшов, і родина із зимової дрімки прокинулася для нових випробувань. 

Перша трембіта для молодих Миколайчуків заголосила у квітні, коли після лютої зими з гір ринули во́ди. Не втримавши рівноваги при укріпленні берега, у воду полетів Гнат. Северин розповідав, що Іван хотів кинутися за Гнатом, та старий в останню мить схопив його за барки. Розповідав лише Христі, як Іван ліз у воду, мов заклятий. Тіла так і не знайшли. Пізніше, коли були виплакані всі сльози, а земля вкрилася чічками кульбаб, Іван нарешті заговорив — тихо повторював, дивлячись крізь Христю:

— Я видів вуйка в чорному, він мене кликав.

Батьки обмінювалися швидкими поглядами й не знали, що казати. Северин хотів допитатися, та Христя гримала.

— Відчепися від нього. Ти видиш, що він не тямит, що каже.

Так і жили, а літа змінювалися зимами. Іван витягнувся і майже не згадував, що сталося з Гнатом. Почав носити топірця, дівчата з села кидали на нього зацікавлені погляди. Полюбився з Ганною. Її дєдя був старшим братом у церкві, люди його шанували. Все йшло до весілля, і молоді не могли дочекатися заручин.

Ніхто не дізнався, що трапилося насправді, свідків не було. Трембіта для Миколайчуків заплакала вдруге: після "зелених свят" Івана знайшли повішеним коло ялинки. Вона була низька, ще тільки починала свій вік. Він сидів біля неї з мотузкою навколо шиї. Невидющі очі дивилися на небо. Топірець зі стиснутих побілілих рук дістати не змогли — так і поховали з топірцем у руці. Як можна було повіситися на маленькому деревці, люди не знали. Може, хто допоміг? Ніхто не мав гадки. Ганна переїхала до іншого села та вийшла заміж. Язики мололи, що до нечистого діла з Іваном був причетний її чоловік, який змалку кохав її, та без взаємності. Яка там правда, знає тільки Бог святий.

Василина та Уляна стали дівками. Коли Василині виповнилося шістнадцять, пішла до шлюбу, а за рік і Уляна залишила батьківську хату. 

Хатня поміч лишилася на найменшому Петрові. Карі очі дурманили дівчат, коли той заходив до церкви, та уваги хлопець на них не звертав — хай побісяться. Петро йшов по батькових мозолях: мав слабкість до дерева. Тесав дошки, майстрував скрині, допомагав у будові. Розбудували із Северином хлів, куди стала корова, що привела теля. Неня не могла натішитися ним і плескала в долоні, коли те невпевнено ставало на ноги й тяглося до вим'я ссати молоко. Наслухавшись від жінок про відьом, що забирають у корів молоко, Христя почала діяти. Накреслила вуглинкою на спині худобини знак хреста та, обприскуючи її свяченою водою, примовляла: «Скільки крапель свяченої води, хай стільки сліз виплаче той, хто зачарує цю корову».