Глава 9. Семеро

Глава 9. Семеро

Ведмідь ішов попереду. Шерсть на його спині здіймалася в такт крокам і нагадувала хвилі.

Вони рухалися стежкою, по якій мала йти дівчина, але слідів її не було. Під ногами тяглося кам’янисте розсипище. Чоловік крутив головою і дивився врізнобіч. Крізь темряву дерев проглядав сніг. Білі плями закарбовувалися в голові — і сніг не зникав, навіть коли він кліпав. З рюкзака скрапувала вода.

— Може ти зробиш так, щоб він теж висох? — ведмідь раптово зупинився й озирнувся на чоловіка. — Я бачив з іншого берега, що ти так умієш.

Чоловік подивився на нього отетеріло — було у ведмежих очах щось людське, ніби він хотів якнайшвидше пересвідчитися в силі знайомця. Вода стікала і з його лап, але, мабуть, не дошкуляла. Чоловік зняв рюкзак і невпевнено обхопив його руками. Нічого не сталося. Глянув на звіра і побачив, що той... Дивно, але ведмідь посміхався і наче запрошував до ще однієї спроби. Чоловік трусонув головою, ніби відганяючи муху. Божевілля якесь. Як йому вдалося зігріти себе, а потім дівчину? Пригадуючи, він замислився. 

Захотів.

Зосередився і торкнувся жорсткої матерії. Ще мить — і тепло з грудей запульсувало та перейшло в руки. У нічному повітрі попливла тепла пара. Рюкзак висох. Тримаючи його в руках, чоловік ошелешено затремтів. Невже це насправді? Боязко підвів очі на ведмедя й запитав: 

— А що ще я можу?

— Ти? — той голосно засміявся, але враз посерйознішав. — Та багато чого.

Чоловік відкрив було рота, аби питати ще, та ведмідь відвернувся й пішов далі. Щось підказувало, що говорити він більше не хоче. Чоловік схопив рюкзак і пішов за ним.

Йшли довго. Повний місяць освітлював стежку, вітер безгучно куйовдив дерева. Ведмідь жодного разу не озирнувся. Може, піти геть? Але навіщо? Цікавість тримала його на гачку, та й хотілося пересвідчитися, що з дівчиною все добре. 

Зовсім стемніло. Де-не-де кричали птахи, та угледіти їх було неможливо. Мовчки йшли під поодиноким моторошним карканням. Хвилин за тридцять дійшли до розгалуження. Одна стежка збігала вниз, інша здіймалася круто ліворуч і вгору на пагорб. 

Ведмідь повернувся, всівся на сиру землю й запитав:

— Як думаєш, куди нам далі?

Найменше чоловік хотів загадок. Особливо від звіра, який хоч і розмовляв, але побалакати бажання не виявляв — до цієї миті. Довго мовчав, аж доки з рота не вирвався хрипкий кашель разом зі злістю від тривалого переходу та відсутності відповідей. Чоловік подивився на тварину й відповів:

— Ти скажи.

Якби у ведмедя були брови, то вони б піднялися. Стало зовсім тихо, наче ліс від цих слів завмер. Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім щось сталося. Риси ведмедя змінилися: шерсть зникла, гострі кігті перетворилися на нігті, тварина зменшилася. На чоловіка дивився інший чоловік — великий, дужий, сивий. Посміхнувся й сказав:

— Як бачиш, я теж дещо вмію. Нам ліворуч.

Його очі зблиснули, коли він глянув у темну діру хащ. 

— А вниз по стежці моє село. Там я виріс. Жив. Любив. Там я... Це бентежна історія, і колись я тобі її розповім. Але не зараз. 

Він кинув на чоловіка відсторонений погляд, ніби щось згадуючи. 

— Я краще перевтілюся назад. На чотирьох легше йти. Готовий? Добре. То ходімо.

Не встиг чоловік і словом обмовитися, як біля нього знову постав ведмідь. Повернув ліворуч і занурився в ліс: спочатку голова, потім масивні лапи і, зрештою, велетенська кошлата спина. Лишалося тягтися за ним і сподіватися на відповіді. Так чоловік і зробив. Виставив руку поперед себе, щоб ялинові гілки не дряпали обличчя. 

Він не очікував, що доведеться знову підніматися. Ноги провалювалися в м’яку землю, з якої недавно зійшов сніг. Нили плечі від лямок рюкзака. Добре, що через довгу дорогу очі звикли до темряви, — він бачив на двадцять-тридцять метрів уперед.

Ведмідь попереду загарчав. Чоловік скрикнув і схопився за груди — думка про те, що поряд справжній звір, вивела його з рівноваги. Той повернувся й сказав:

— Не відставай, нам ще трохи.

— Тобі ж легше, — обурився чоловік, спираючись руками в коліна, щоб було легше йти. — У тебе чотири лапи. Ти ж для цього, сам сказав, перевтілився.

— Твоя правда, потерпи. Семеро чекають. 

— А якщо ми не прийдемо? Вони що, звірі якісь? Роздеруть? — чоловік уперше за день усміхнувся. Цієї розрядки не вистачало, втома п’янила. Ведмідь зітхнув і сказав так, наче йому вже набридло пояснювати прості речі:

— У тому й річ, що можуть. Як мінімум, дехто. Краще їх не провокувати. Ти все зрозумієш, коли побачиш їх.

— Скільки нам іще?

— Без балачок за годину дійдемо.