Глава 8. Збори

Подумки я вилаявся, але вголос нічого не сказав. Лише пропік дівчину поглядом. Іларія це відчула, але виду не подала. Одягнула респіратор, кивнула мамі й взялася домальовувати бочку. Її чоло вкрилося рум'янцем. Навіщо було жартувати про гори? Тепер за мною і Бо наглядатиме мамин знайомий. Чого було просто не вислухати її? Але ж ні, треба було підкидати дров до багаття... Сам винен.

Батько вирушив до лікарні на прийом. Після обіду, коли він звільниться, поїдемо до міста купувати додаткове спорядження. Олексій Васильович вислав мамі цілий список того, що треба купити. Я промурмотів Іларії, що маю справи, й повернувся, щоб піти. Мені здалося, що вона хоче щось сказати, але хай думає, що ображаюся. З іншого боку, у глибині душі я розумів, що самих нас нікуди б не відпустили.

Бо наскочив на мене з-за рогу. На голові — кепка, у руках — м’яч. Він здалеку гукнув: «Іларіє!» — і побіг до неї. Під таким тиском жодна дівчина не встоїть.

Я кинувся до своєї кімнати і вмостився на ліжку. Невже це відбувається насправді? Схоже, так. Бо навіщо батькам так жартувати. Я скинув оком по кімнаті: серце застукотіло, коли побачив новенькі рюкзаки. Червоні! Один — на 50 літрів, а менший, певно, для Бо, — на 30. Підійшов і взяв свій — у ньому було повно відділень: від малих для документів до великих для одягу. У кишенці на дні — синій дощовик, який можна одягти на рюкзак і не боятися зливи. Я радів, усвідомлюючи, що він справжній. Від запаху нової речі паморочилося в голові. Я одягнув рюкзак і розглядав себе в дзеркалі — супер! Докупимо спорядження — і можна вирушати в мандри. Вхідні двері відчинилися.

— Сину, ти тут? — почувся мамин голос.

— Так, ма. Щось допомогти? — я зняв рюкзак і вийшов на кухню. Мама тримала в руках кошик із яблуками і викладала їх на стіл. Я схопив одне — холодне й поцятковане чорним.

— Не треба. Хіба помий їх і перевір, чи не гнилі. Всю зиму пролежали в підвалі. Спечу на вечір пиріг. А чого ти так швидко втік, щось сталося?

— Ти про що? Про Іларію? Ні, не зважай... Усе чудово. Скажи, а звідки ти знаєш цього рятувальника? Наскільки давно?

— Олексія? О, та ще зі студентських часів. Ми вчилися разом, щоправда, на різних факультетах. Він на курс старший — ровесник твого тата.

Я змив у раковині яблуко, вкусив і сів за стіл. Начебто зморщений фрукт дав стільки соку, що я аж скривився.

— Ми познайомилися, коли сплавлялися на човнах Південним Бугом. Олексій постійно організовував походи в гори, змагання між курсами. Такий активний — жити без гір не міг.

— Круто! Мам, якось досі не віриться, що це відбувається, а тут квитки, рюкзаки — і все правда.

— Ну, звісно, правда, — вона подивилася на мене так, наче я дурне щось бовкнув.

— Синку, це твій день народження. Та й перед ЗНО тобі варто розвантажити голову, подихати, згоден? Так що цінуй свого брата, це ж він підказав, домовилися?

Я всміхнувся й кивнув. А мама продовжувала:

— Ех, гори! Повір, Дію, тобі сподобається. Ліс, стежки, річки, вівці пасуться... Заплющую очі — і все бачу. Як же там гарно. Наступного разу обов’язково поїдемо всі разом. Але пообіцяй, що слухатимеш Олексія Васильовича. Він вольовий чоловік, серйозний, багато знає і бере вас під своє крило. Зараз травень — погода там змінюється блискавично: внизу може йти дощ, а на вершині падати сніг.

— Та ну, не знущайся.

— Я й не думала! Побачиш усе на власні очі вже зовсім скоро. Але в горах краще бути готовим до всього заздалегідь.

Вона дістала з кишені папірець і глянула на список.

— Чого й варто було чекати: спальники, каремати, трекінгові черевики, куртки, ізофолія.

— Що за матюки?

— Дію!

— Ну що? Ти кажеш щось таке незрозуміле, от я й питаю.

— Ізофолія. Це таке сріблясте покривало. Ну як тобі пояснити... Ним можна захиститися від вітру або дощу й не замерзнути.

— Певно, незамінна річ.

— Дію, щось мені підказує, що нікуди ти їхати не хочеш.

— Ні-ні, мамо, ти що! Я зрозумів. Обов’язково купимо ізофілію.

— Ізофолію!

— Я саме так і сказав.

Я усміхнувся. А от мама так зосереджено на мене дивилася, що я принишк. Опустив очі й за мить підняв:

— Так а де ми все купимо?

— Тато прийде з роботи і поїдемо в місто. У той новий туристичний магазин, що відкрився в центрі, ти ж знаєш, як його... TravelPlanet.

— Чув, але ще не бував. Думаєш, там усе буде?

— Сподіваюся, Дію.

Я кивнув і пішов у кімнату. Лежав і уявляв її студенткою серед високих дерев, що переходять у гори. Скоро там буду і я.