Глава 7. Ти — гість

До нього поверталася свідомість. Гуркотіння води збільшувалось. Не розплющуючи очей, він зрозумів, що лежить щокою в ґрунт. Важкий запах глиці п'янив. Так солодко лежати й не рухатися. Хотілося й надалі віддаватися цій безтурботності, але земля була холодна. Він зібрався на силі й розліпив повіки. 
   Мабуть, він довго пролежав, бо день перейшов у сутінки. Чоловік оперся на коліно, потім на руку і встав. У голові запаморочилося — він озирнувся. Незмінна річка шуміла й вигиналася. По горах по обидва її боки розрослися дерева. У їхніх кронах ховалася непроглядна темінь. Від дівчини жодних слідів. Куди вона пішла? Чи відчула, коли її рятували? Якщо так, то що думала, перебуваючи в невагомості? Але ж ні. Коли він поклав дівча на землю, її очі були заплющені. Через це можна не перейматися. Ще збожеволіє, не дай Боже...
   Ліву руку пекло вогнем. Одна-єдина лінія розрізала долоню по діагоналі від вказівного пальця. Вранці її ще не було. Правиця кровоточила, але без ліній, немов чистий аркуш. Чоловік пригадав, як намагався схопитися за камінь, щоб течія не понесла їх униз, до водоспаду. Боявся подумати про наслідки.    
  Закортіло пити. Він закашляв і підійшов до річки. Крижана вода обпікала горло, але він пив не зупиняючись. Час рушати далі. Треба пошукати того, хто допоможе, підкаже. Турбувало одне питання: хто він? Хоча ні, питань вистачало. 
   Провів очима вздовж річки. Нижче того місця, де він прокинувся, зачеплений деревом, гойдався рюкзак. Вода колихала його, підкидаючи на хвилях. Може, дівчина й побачила його, але не ризикнула спуститися. Вдруге стихія не відпустила б. 
   Часу на прийняття рішення зосталося мало. Зовсім скоро ніч ковдрою огорне гори. Рюкзак треба дістати. Якщо дівчина пішла, це не означає, що речі, які в ньому лежать, їй не знадобляться. А може — йому. 
   Він почав спускатися до річки. Уздовж берега росла малина. Тримався за кущі й відчував, як колючки ранять руки. Ну, чому це трапилося з ним? Хоча спогад про те, що вдалося врятувати людину, заспокоював. Дерево, за яке зачепився рюкзак, давно було чорним і неживим. Насичене водою, воно мертво спочивало. Зламане гілля стирчало врізнобіч. 
  Підібрався до масивної крони і, тримаючись за неї руками, ступив у холодну воду. Пара з рота нагадувала дим. Знав, що треба поспішати, але рухався повільно, щоб не зашпортатися. Коли до рюкзака лишалися зо два метри, вода сягала живота. «Ще трохи, ну». Лямка зачепилася за гілку. Він підійшов упритул, напружив ліву руку і шарпнув рюкзак. Одягнув на плечі і зробив кілька кроків. Насичений водою мішок тягнув униз і ламав поперек. Залишилося дістатися берега, що він і зробив. Якби хтось помітив його темну постать, то не раз би подумав, чи варто підходити до незнайомця. Але він був невидимий. Це заспокоювало.
   Він подумав про тепло́й відчув, що одяг висох. Рюкзак залишився неушкодженим. З нього стікала вода, мертво звисала червона квітка. Треба дослідити вміст. Допомагаючи собі зубами, він розв'язав вузол. Зверху лежали скручені штани й теплий светр. Під ними — змінне взуття, дощовик і два мішечки. В одному — непридатна до споживання, понищена водою їжа, в другому — змоклі сірники, ложка, чашка, миска й складаний ніж. 
   Він щосили труснув рюкзак і зазирнув усередину. У внутрішній кишені помітив документи й карти. Розгорнув червону книжку, з літер якої сочилася фарба, побачив фотографію дівчини, яку нещодавно врятував. Хопко Інна Дмитрівна. Дата народження: 21 липня 1949 року. Місце народження: місто Київ. Вродлива, зосереджена. У голові промайнула неприємна думка. Її речі зараз у нього, а вона ходить лісом без теплого одягу. Може, хтось почув її крик і прихистив? Хай би так. Підступала ніч. А якщо попала в халепу і потребує допомоги? Він склав речі назад у рюкзак і підвівся. Треба ще раз оглянути місце, де він прокинувся. Саме там він бачив дівчину востаннє.
   Переступаючи каміння, він вийшов на берег і пішов угору за течією. Холодне повітря пронизувало дерева й кущі малини.
   На землі були відбитки двох пар ніг — його великих та її менших, що рухалися в бік стежки, де й зникали. На гострому білому камінні, перекинутому до неба, сліди обривалися. Як далеко вона пішла?  
   Чоловік повернув голову до річки і завмер. На протилежному березі з’явилася істота. Раптом у легенях забракло повітря, ніби його вмить викачали шлангом. Серце гупало барабаном. Руки залоскотало страхом так, наче павуки танцювали на долонях. Очі до болю засвербіли від видивляння. Життя зупинилося. То був ведмідь. Підняв кошлату голову і дивився туди, де стояв чоловік. Тварина й людина — в заручниках моменту. Чоловік тихо опустив рюкзак і зробив два кроки вбік. 
   Може, він невидимий і для звіра? Але певності не було. Кілограми сили містилися в чотирьох його лапах. Легко й невимушено ведмідь пішов через річку. Вода йому не дошкуляла.   
   Чоловік закляк. Думки в голові літали блискавично, але страх брав своє. Якщо звір нападе, то він — мрець, нема про що й думати. Картав себе, що не взяв із рюкзака ножа. Хоча розмір леза тварині б не зашкодив. Хіба що поранив, але точно б не вбив.
   Ведмідь ішов. Мертва рука стискала чоловікові нутрощі. Він хотів крикнути, ризикнути. Бігти й не озиратися, але не міг. Нажаханий, він бачив, як ведмідь наближається.
   Чоловік згадав, що в рюкзаку залишилася їжа. Ця думка його оживила. Може, тварина відчула запах? Якщо так, то можна позадкувати й втекти до лісу. Темрява його сховає. Десять метрів, вісім. Піднімаючись берегом, ведмідь зник. Потім визирнула темно-коричнева голова. Блискучий ніс, чорні очі. З живота й лап стікала вода. Пазури лишали в землі глибокі сліди. З пащі виривався холодний дим.
   Ведмідь загарчав і почав обнюхувати клунок. Торкнув носом, перекинув лапою. Місяць, що вийшов з-за хмар, освітив ікла, що рвали грубу матерію. Треба йти звідси. Негайно. Чоловік глянув на дерева і зробив крок в їхній бік. Але наступної миті отетерів — і було чого. Ведмідь сів.