Глава 6. Застереження Іларії

Сім'я Іларії жила в сусідньому будинку. Валерій, її батько, мав бізнес: бригада з чотирьох робітників їздила районом і фарбувала під його керівництвом будинки. 
   Порівняно з нашою стримано-сірою хатою, будинок Возенських вражав кольорами. Світло-персикові стіни були розмальовані квітами, а вздовж огорожі, що межувала з нами, по металевому каркасу, також розфарбованому, розрісся білий виноград. 
   Роботи у Валерія було чимало. Роз'їжджаючи між замовниками з ранку до вечора, він не працював лише по неділях. Був набожний і служби в церкві не пропускав. А його дружина Марія працювала вчителькою географії. 
   Іларія мала талант до малювання. Скільки я її знав, вона завжди мала з собою зошита з олівцем, куди б не йшла. Часом Валерій брав доньку з собою на роботу. Зазвичай на вихідних, щоб не відволікати її від навчання. Якось вона попросила дозволу розмалювати хлів. Замовник скептично поставився до такої пропозиції — не вірив, що пензлі й балончики Іларії додадуть прибудові життя. Про малювання хати і не йшлося, але на хлів він зрештою погодився. Особливо його заспокоїла фінансова складова: дівчина попросила за роботу символічну плату. Для початку вона хотіла набратися досвіду. Тож розмальовуючи хлів, набивала руку. І хочу сказати — успішно. 
   Дівчина зображала тропічні краєвиди, диких птахів і хижаків. А все через маму, яка і вдома, і на уроках географії розповідала про найвіддаленіші куточки планети. Замовники, коли бачили результат, стрибали від захвату і плескали в долоні. Їх дивували сміливі ідеї Іларії, а батько тішився успіхами доньки. А особливо, коли передавав їй заробіток. 
   Замовників ставало дедалі більше. Директорка школи і бровою не повела, коли навколо вікон, де розміщувався клас дівчини, з'явилися малюнки. Навіть більше. Математичка викликала Іларію і попросила номер телефону її батька. Список клієнтів Валерія збільшився на ще один контакт, а його бригада взялася оновлювати життя облуплених шкільних стін. Звісно, за допомогою фарб. 
   На відміну від однокласниць, Іларія не стежила за манікюром. Пальці дівчини завжди були у фарбі як її найкраща візитівка. Ми жили в одному селищі, ходили разом до школи, а перші два класи — сиділи за однією партою. Недивно, що я про неї стільки розповідаю, — вона мені подобалася.
   Я покинув батьків і Бо та побіг до Іларії. Навіть не звернув уваги на мамин крик, що пролунав мені навздогін. Потім розпитаю. Мене аж розпирало від бажання поділитися новиною — ми з Іларією ще ніколи не розмовляли про гори. Я перестрибнув через сходинку, пробіг бетонною стежкою й зупинився біля паркану, що розділяв наші будинки. Заспокоївся. Біло-рожевий цвіт персиків бив у ніс солодким ароматом. Батько переживав, що дерева не витримають морозів, а вони ба, як зацвіли. Я зазирнув за паркан і побачив Іларію в білому халаті та респіраторі. Одягнена в рукавиці, вона фарбувала бочку, яку нещодавно купив Валерій. Бочка була поділена на кольорові трикутники й чудово пасувала до розмальованої хати. Іларія вправно користувалася балоном з фарбою. Тряхнула ним кілька разів, домалювала клаптик і, глянувши на мене скоса, зняла респіратор.
   Скільки разів я дивився в ці очі — стільки ж разів не витримував її погляду. Він так і прибив мене до огорожі.

— Ларо, привіт. Не налякав? Не хотів вриватися... Що нового? Що за трикутники?

— Привіт. Та бачила роботи Кандінського. Може, і для себе щось візьму. Абстрактне мистецтво, графіка. Малюю і про універ думаю... Батьки капають на мозок, що час обирати, куди вступати, а я не знаю, чи воно мені треба. Працювати хочу, заробляти.

— Ти що, не хочеш в універ? Часу вже нема. Здамо влітку ЗНО-шку — і вперед. Ти ж розумна. Тебе всі хочуть. Вірніше, е-е... тебе візьмуть у будь-який універ. У Києві є з чого обирати, багато творчих факультетів. Знайдеш.

— Дію, а чого хочеш ти? Добре за мене говорити. А сам надумав?

— Піду в МВС. Правознавство вчу, бігаю, підтягуюся. Там буде фізо. Ну і столиця, потужно. Хіба ні?

Іларія пирхнула, але побачила мій вираз обличчя і замахала руками.

— Дію, вибач, але це не для тебе. Точніше, не так, чуєш. Ти добрий. Там таких не треба. Ну і крутитися в таких колах...

— Про що ти?

— Про те, що ловити злочинців — не твоє. Ось твій тато. Він лікар, рятує життя, але скільки він розповідав, як його дістали алкоголіки й безхатьки. Нап'ються, поб'ються. Хтось когось поріже, а дядя Саша латає-зашиває і заспокоює цих п'янюг. Потім поліція, свідчення. І так по колу. Ти ж сам знаєш. Але це твоє життя, Дію, тобі й вирішувати. Вибач за цей монолог, назбиралося.

   Я замислився. Щось колюче, схоже на їжака, заворушилося в грудях. Іларія сказала вголос про те, що я обмірковував протягом останніх місяців. Справді, для чого мені це все? Правильно — не знаю.

   Час було змінити тему, та сусідка мене випередила.

— Дію! Як я забула. Сьогодні ж 14-те. Вітаю тебе з днем народження! Дурна, геть вилетіло з голови. Лізь через паркан, обніму тебе. Твій Бо від самого ранку до мене заглядав і про щось балакав. Такий смішний.

— Бо вміє попсувати нерви, це так. Дякую, Іларіє.