Глава 4. День народження

Я швидко відвернувся від вікна й тихо побіг до кімнати, у якій жили ми з братом. Ліжка стояли одне навпроти одного, а між ними — коричневий стіл, звернений до вікна. Коли ми сиділи над домашніми завданнями, то одне одному не заважали. Час від часу ми зчіплювалися ногами й трохи билися. Але не по-справжньому.
   Світло-фіолетові стіни кімнати були завішані плакатами з фільмів та коміксів. Червоний годинник над дверима — обліплений наліпками. У нас із братом були власні шафи, де ми тримали одяг, книжки з яскравими твердими палітурками і журнали. Деякі з них не сподобалися б мамі через надмірну відвертість і оголених жінок, а татові — навпаки. Хоча напевно сказати не можу — нас іще з ними не ловили. Траплялися й інші речі. У брата стояв 5-літровий акваріум з маленькою синьою рибкою, яку він називав Рибка. Вона ліниво плавала навколо єдиної мушлі, заритої в чорний гравій. Жовтуваті стінки акваріума й сухий наліт свідчили, що воду давно треба було замінити.
   На шафах було повно мотлоху: олівці, налобний ліхтарик, ножиці, три наручних годинника, які я одягав за бажанням, а не по моді; фотографія нашої родини на морі, старий, поламаний фотоапарат. Словом, усе, що створює домашній колорит.
   Я зробив два швидкі кроки, підскочив і гепнувся спиною на ліжко, яке тривожно рипнуло. Заклав руки за голову й підняв очі до стелі, де висіла сфера зі шматочків розбитого дзеркала. Вона виблискувала й переливалася. «Зараз мене привітають з днем народженням, — думав я, — ще трохи — і вони зайдуть до мене».
   У голові закрутився калейдоскоп спогадів. Ось мені малому подарували поліцейську машину, яка їздила колами й сяяла помаранчевими фарами. Іншого разу я отримав біло-зелений футбольний м’яч. Я тоді так зрадів, що уже першим ударом відправив його в корчі й пробив. Дарували книжки. Так круто було відтворювати ці емоції зараз, коли до нинішнього привітання залишалося зовсім трохи.

— Дію, сину мій, де ти? — почувся батьків голос.

— Тут, у кімнаті, — відповів я.
   
     Почувся шурхіт, двері відчинилися — до мене завітала вся родина.
   Брат стояв попереду, тримав руки в кишенях і гойдався уперед і назад. Мама усміхалася, її очі палахкотіли. Вона ледь стримувала бажання щось розповісти. Тато, як завжди, усміхався кутиками вуст.

— Що там сталося надворі? Я чув металевий брязкіт.

— Твій брат любить порибалити.

— Знаю. Усі цілі?

— Безумовно. Це Бо...

— А що я? Що я? Завжди винен Бо. Несправедливо постійно мене звинувачувати. Тим паче сьогодні, коли у нашого Дія день народження, — малий заусміхався, дивлячись на мене.

— А й справді, — тато обійняв Бо і подивився на маму. — Ми не знали, що тобі подарувати, а Бо нам допоміг.

Я подивився на малого, який запишався й виструнчився.

— Так ось, твій брат подивився один фільм, після чого підійшов до нас із мамою й поділився ідеєю. Я спочатку був проти, мама теж не була в захваті, але Бо вміє переконувати. Одним словом, сину, ти... їдеш від нас. Ні-ні, заспокойся, усе нормально, — тато замахав руками, коли побачив моє вражене обличчя. — Не переживай, — було помітно, щопромови він не готував і бив навмання. — Одним словом, ти їдеш у подорож.

Залягла тиша. Я дивився то в одні, то в інші очі, до болю не кліпаючи.

— Гей! Так і я ж їду, — голос малого зруйнував тишу. — Ми ж домовлялися, що я йому все розповім!

— Любий, тато, мабуть, перенервував, — мама глянула на нього й повернулася до мене. — Так, ти їдеш у подорож. Точніше, ви удвох їдете, — виправилася мама, глянувши на Бо. — Потягом, післязавтра. А за 16 годин ви опинитеся в місці, де навколо буде неймовірна природа. Там будуть гори!

— Гори?!

—Так! Ти хіба не хотів їх побачити?

— Хотів, звісно. Це так неочікувано! Я й подумати не міг. Клас! Спасибі!

Я усміхнувся й уявив себе на вершині. На самісінькому вершечку, а внизу, під ногами, величезними купами лежало каміння. Вітер куйовдив волосся, а я кричав і кричав. На всі легені. Як переможець. Як володар.

— Дякую! — Мій голос від радості пом'якшав.

— На здоров’я, — тато обійняв маму. — Бачиш, усе-таки вони слухали твої історії.

Мама перестала усміхатися, наче щось пригадуючи:

— Так, тепер їхній час. А ми з тобою нарешті побудемо удвох і відпочинемо від цих двох шибеників.

— Ну мааам! Ти хіба не сумуватимеш за мною? — спитав Бо.

— Хіба що трохи, — визнала вона, засміялася й поцілувала його в щоку.

— Дію, тримай, — тато дістав із кишені квитки на потяг і простягнув адресу, записану на невеличкому аркуші паперу. — Тут усі домовленості. Житимете у рятувальників. На все — тиждень. Гуляйте, дихайте, фотографуйте. Чекаємо вас вдома 24-го.

Він потиснув мені руку й сказав: