Глава 3. Світ довкола

   Він оглядав шпарину, з якої вийшов десять хвилин тому, і знову відчув мороз по шкірі. Треба було з’ясувати, що сталося. Гора, біле світло, неосяжний простір. Що це таке? Він нічого про себе не знав.
   Розтирав себе руками, щоб зігрітися, і думав про тепло. Тіло трусилося, а швидке дихання могло налякати кого завгодно. Сонце здіймалося дедалі вище й променями пробивало крони. Він відчув місце, де сонце торкається грудей, пальцями натискав і відтягував шкіру. Вона почервоніла й почала боліти.
   Як добре було б зігрітися. Щоб тепло було всьому тілу! Не мерзнути, загортаючись у самого себе, а якнайшвидше вибратися на сонце. Щойно це бажання з’явилося в голові, як він відчув на тілі одяг. Груба коричнева накидка вкрила його тіло. Вона була якраз, а відчуття, що саме так і ніяк інакше й мало бути, подвоїлося.
   Чоловік більше не бачив своїх босих ніг – на них з’явилися чорні черевики. Рухатися стало комфортніше і м’якше. Він упевнено зробив крок уперед, напружив ноги – і відчув рівновагу й тиск землі. Кілька разів підстрибнув і м’яко приземлився. Ще зо два рази крутнувся й гепнувся на землю. Немов мала дитина, що розглядає нову іграшку, він роздивлявся землю, вкриту сухою травою й гілками. Узяв жменю землі, підніс до очей, потер між пальцями, перетворюючи її на пил. Долоні й пальці були рівними, ніби чистий аркуш паперу. Ні ліній, ні вигинів. Чистота. Він підніс їх до очей, торкнувся обличчя – і відчув жорстку, наче дріт, бороду. Провів руками вгору і зрозумів, що волосся немає.
   Масажуючи скроні й розглядаючи місце, де опинився, він безупинно думав, що робити далі. І відповіді не знаходив. Вона розчинялася в глухому, ні, гучному запитанні «Хто я такий?». Він хотів кричати, але не міг. Злий через те, що нічого не знає про себе, він почав спускатися вниз, подалі від гори, що випустила його в цей світ. Щось підказувало йому, що ця гора — ключ, що саме там — відповідь на всі запитання. Те світло, думки про одяг, який гоп! — і з’явився, усе незвідане, що так раптово накрило й поставило його перед фактом — усе це та гора. Потрібно тільки знайти ключ і чекати. Але як довго?
   Він пішов уперед і, розглядаючи стовбури дерев, вийшов на стежку, що звивалася й зникала за кущами. Під ногами було коріння, яке виблискувало так, наче по ньому пройшли тисячі мандрівників — і кожен їхній крок заважав деревам гоїтися. Отже я такий не один! Ця думка промайнула в його голові й тривожно запульсувала. Я не один! Мені допоможуть і розкажуть, що сталося. Ця думка підбадьорила й звеселила його. Холод лишився позаду. Залишалося спуститися нижче. Швидше, швидше. Він не помітив, як почав бігти. Ще швидше. Він стрибав та ухилявся, наче був звіром, що все життя прожив у цих місцях. Ноги несли його самі, а руками він відштовхувався то від одного дерева, то він іншого. Побачив перед собою крутий поворот і зупинився, серце сильними ударами вистрибувало з грудей. Він зі свистом вдихнув повітря й повернув убік. Попереду з'явилася швидка річка, що несла воду вниз і дорогою лоскотала камені, а її холодні краплі билися одна з одною та з тисяч променів утворювали феєрверки.
   Він підійшов до річки й зачерпнув повні долоні кришталево чистої, крижаної води. Вдовольнив спрагу, подивився вгору за течією і вирішив, що десь там ця вода падає з гори — так гучно вона шуміла й гуркотіла всією своєю вагою. Вмився, витер спітнілу шию й голову. Зрештою, звернув увагу на своє відображення. Через швидку течію контури були нечіткі[З2] : лише обриси голови й темні очі. Він довго оглядав себе, торкався руками обличчя, бив у груди й майже волав. Крик був готовий вирватися з його вуст, але перш ніж він вимовив слово, перш ніж звук вийшов з його горла, він відчув якийсь рух. Позаду хтось був. Він повернувся й побачив людину, що дивилася і йшла просто на нього.