Глава 2. Дій

   Тато ніколи не водив нас із братом у гори. І на моїй пам’яті ми мало про них згадували. Та що там! Ми жили далеко – і скелі нам могли хіба снитися. Часом за вечерею ми дивилися фільми й бачили на екрані телевізора гарні пейзажі та гірські вершини. Масивне каміння переливалося різними відтінками зеленого та жовтого, а мандрівники з рюкзаками на плечах вирушали в похід із запасами води та харчів. Навіть із-за лаштунків за ними спостерігати було захопливо. Але щоб зібратися й піти в похід самостійно? Ні, такого не було. Ми грали у футбол, билися, діставали дівчат і трохи вчилися.
   Пригадую, мама розповідала, як ходила в гори, коли була студенткою, і як важко їй було йти з наметом. Вона була сильною дівчиною і ніколи не здавалася, але нести 20-кілограмовий рюкзак було ділом непростим, хоч вона й трималася. А якщо хтось пропонував допомогу, то вона лише сміялася і йшла далі. А як вона розповідала! Заслухаєшся. Я зиркав на молодшого брата і бачив, як у нього світилися очі. Він був там. Він усе бачив. Мама наче телепатично передавала йому свої спогади, а він вбирав їх. Я усміхався, кивав головою й перепитував: «Ого! Кльово! І скільки ви так ішли?».
   Мама поринала в спогади і щось радісно щебетала, згадувала студентських друзів, показувала фотографії, навіть взуття своє якось знайшла в підвалі. Воно непогано збереглося, хоча минуло двадцять років. Тато часом підтримував розмову, але здебільшого для того, щоб просто посидіти з нами. Він працював у лікарні неподалік від нашого дому і міг в одну секунду зібратися й побігти на виклик. Такі зустрічі були його єдиною нагодою відпочити в сімейному колі. Потім усе повторювалося, і ми поверталися до своїх турбот. Але я забалакався.
   Мене звати Дій. Чому мене так назвали, я не знаю. Знаю лише, що моє ім’я подобається мені, моїй родині та вчительці старших класів школи, яку я відвідував. Коротке, справжнє. Тим паче я обожнюю діяти, часом всупереч іншим.
   14 травня ми святкували моє 17-річчя. Був вихідний. Ми не робили з цього свята, хоча молодший брат дуже наполягав. Він набрид мені запитаннями, якими доводив до сказу: «Дію, а що тобі подарувати? А що ми будемо робити? А чи прийде Іларія? І скажи мамі, щоб не пекла той торт, що був минулого разу, він так собі. Як думаєш, тато зможе сказати тобі тост?». І так далі.
   Свято на чотирьох невпинно наближалося. За кілька днів до дня народження малий почав підозріло на мене поглядати. Знову, думаю, понавигадував. Я любив його — хороброго, войовничого, завжди готового прийти на допомогу й ніколи не відступати. І смішного. Інших таких я не бачив і радів, що він — частинка мене.
   14 травня був спокійний. Я прокинувся, умився, 30 разів відтиснувся від підлоги. Глянув на налиті кров’ю м’язи рук та грудей. Давно пообіцяв собі тренуватися — і результат мені подобався. Я ставав сильнішим, а відображення в дзеркалі — дедалі красивішим. Непогано — думав я про себе і уявляв, як дивитиметься на мене Іларія із сусіднього будинку. Чорне волосся, прямий ніс, сірі очі. На мене дивився майбутній чоловік із широкими плечима.
   У будинку було тихо. Отже, тато з мамою десь надворі. Мій молодший брат, певно, з ними. Він завжди прокидався першим і біг допомагати. Не уявляю, як йому це вдається. Я одягнув білу футболку з написом In galaxy we trust і штани кольору хакі, взувся й потягнув дверну ручку, щоб привітати своє 17-річчя. День тільки починався. Новий етап... Бабах, чалап!
   Вода з миски із велетенською рибиною й листям обляпала мене з ніг до голови. Що це за витівки!? Бляха! Хто посмів? А було все, як виявилося, так. Біля нашої хати є ставок, де ми часом рибалили, коли був настрій. Так ось брат із батьком зловили рибину. Брат поклав її в миску під двері, наповнив водою, кинув туди трави, мабуть, щоб вона могла її їсти, звісно, про все забув і побіг гратися.
   Холера! Я вилаявся й узявся чистити одяг. Швидко витерся, зняв з вуха листок осоки й підхопив перекинуту порожню миску. Риба безпомічно підстрибувала на плитках біля будинку. Я міцно схопив її обома руками, поклав у посудину і помчав до будинку по воду. На бігу скинув кеди, зайшов до кухні, обережно поставив миску біля раковини, обхопив руками стіл і почав розглядати вилов. Такого початку дня народження у мене ще не було, думав я, видихаючи. Що-що, Дію, а таке в тебе від самого ранку вперше. Ну й біс із ним, думаю. Це моє свято.
   Нарешті з двору почулися голоси брата й батька. Я кинув на них через вікно погляд і побачив маму, що йшла слідом. Брат тримав руки в кишенях і дивився в небо. Знову витає в хмарах, думав я, хоче щось там побачити.

— А це що таке? — запитав батько й зупинився, оглядаючи мокрі плями й траву навколо.

— Не знаю, — відказав брат, — може, пес перекинув?

— Який пес? Той, якого в нас нема? Огорожа висока — сусідський не перескочив би. І чого вона взагалі тут, якщо мала би бути в хаті? Га?

— Татусю, пробач, — сказав малий і на мить завмер. Було видно, що він каже правду. Опустив голову і з-під лоба поглядав на батька. — Я побачив Іларію і побіг з нею привітатися. Якраз коли ми прийшли із ставка. Дівчата ж не люблять чекати, ти казав, і мама. От я й прислухаюся. Вона така красуня, ти маєш мене зрозуміти, я ж джентльмен. Ось і зараз. Глянув на рибу, подумав про Іларію, ще раз глянув на рибу і вирішив, що вона може зачекати. Їй усе одно мало залишилося. Тоді як Іларія може піти до когось іншого, а я хочу, щоб вона була зі мною. То й що, що старша. Я теж виросту. А взагалі-то, знаєш…
— Стоп-стоп, сину, годі, — тато почав сміятися, — навчили на свою голову. Можеш нічого не говорити. Марш це все прибирати і бігом до брата, у нього свято, — батько скуйовдив малому волосся, усміхнувся й дав легкого потиличника.