Час гори

Глава 1. Народжений горою

   Його народила гора. Одного весняного ранку він вийшов зі сховку в печері і, похитуючись, ступив на каміння, що відразу вп’ялося в нього.
   День був безхмарний. З-поза густих дерев ледь визирало сонце.
   Йому було холодно – він був роздягнений і тонкими руками, схожими на павучі ноги, обхоплював себе й намагався зігрітися.
   Немов через страх порушити тишу, він вивчав місце, в яке потрапив, так тихо, наскільки це можливо. Височезні дерева, яким не було ліку, стояли таємничим громаддям. Він пройшов кілька кроків углиб і ступнями відчув м’яку землю, на якій насипом лежало засохле листя вкупі з галуззям. 
Ліс був старий – з міцними стовбурами й масивними кронами. Коріння, що виринало з-під землі, перепліталося зміїними тілами, через які він поволі переступав. Густий запах забивав ніздрі.
   Позаду лишилася тріщина в скелі, з якої він вийшов. Мороз, мов електричним струмом, бив по його тілу від того, що він там побачив. Там було яскраво-біло – він стояв під сліпучим шатром. Піщинка серед простору, якому не було кінця. Біле світло тяглося в далечінь, і як він не намагався угледіти якісь обриси, що свідчили б про існування хоча б чогось, усе було марно. Один серед світла, яке огортало й вивчало його з усіх сторін, він хотів якнайшвидше втекти.
   Мав худе тіло. Сині жили, немов лабіринт, випиналися на руках, розгалужувалися й зникали під шкірою. Пальці – довгі й тонкі із зазубреними, навіть гострими нігтями. Перебираючи ними, він відчував, як доторки сіруватих нігтів до долонь залишали глибокі сліди, мов порізи ножем. Його груди здіймалися від швидкого подиху, а важкі удари серця пульсували й віддавали у скроні. Втягнутий живіт був пласким і нагадував різьблення античного майстра, що прибрав усе зайве. Ледь тримаючись на ногах, він переносив вагу тіла то ліворуч, то праворуч, балансуючи та напружуючи м’язи. На спині виступили краплі поту, але спека тут була ні до чого. Лякало незнайоме місце, тіло трусило.
   Не знати як, але, крім очей, які вивчали тіло, він бачив себе з усіх сторін. Так, наче світло було з ним одним цілим. Ось він бачить себе ззаду. Ще мить – і завис над головою. Кліпнув – і подивився на себе впритул. Неймовірно! Де я? Хто я? Чому я тут? Навіщо? Ці запитання налітали на нього, наче шторм, і збивали з ніг.
   Він оглянув печеру й звернув увагу на заглиблення праворуч від себе. Зробив до нього кілька кроків, затамував подих і зупинився. Перед ним був отвір. Він провів рукою по стіні й відчув вологе каміння, на пальцях лишилися холодні краплі. Перетираючи їх подушечками пальців, він розглядав, як виблискувала й мінилася різними кольорами вода, відчував її шкірою.
   Розмір отвору дозволяв пройти крізь скелю до виходу. Він не знав, що робити, але відчував, що треба йти.
  Він відвів плечі назад, оглянув печеру ще раз і покрутив головою. Відчув напруження в шиї, глибоко вдихнув і почав поволі просуватися вперед, впираючись руками в каміння. У його чорних очах відбилося денне світло, з яким йому невдовзі доведеться познайомитися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше