Розділ 11. POV РОМА. Початок другого завдання.

Була перша ночі, почався четвертий день практики. Ми з нашою хілершою сиділи у вітальні «казарми». Загалом в нашому крилі було чотири кімнати, медпункт та їдальня. 

В трьох з чотирьох кімнат ми жили. Я і кеп, Юмі і Аля, ну і Ден жив в четвертій. 

— Алю, ти впевнена, що все це дійсно потрібно? — я з легкою недовірою подивився на п’ять пігулок і склянку в її руці. 

Ми сиділи на дивані, Аля дивилася на мене якось незадоволено. Після вчорашнього вона, схоже, злилася на мене.

Хоча дивно це. Чому на мене злитися? Я що винен, що відкат такий? Це моя робота. А хілити — її робота. Вона просто мала б спокійно лікувати мене і все. 

— Спочатку випий їх! — вона мало не запхала ці кляті пігулки мені прямо до рота, після чого простягнула склянку з водою.

Я таки випив пігулки.

Добре, що Аля хоч сьогодні не робила уколи. А то вчора ввечері мені здавалося, що вона хоче заколоти мене до смерті. 

— А тепер, — вона дістала зі своєї аптечки шприц з якоюсь прозорою рідиною, відкрила ковпачок і подивилася на мене. 

— Та блін, я нормально почуваюся, — насупився я.

Схоже, тепер не тільки Алекс, але й інші вважали мене слабким місцем нашої команди. Це мені не подобалося, однак по суті й не розчаровувало. Може навіть було й на краще, що вони вважали так. Так буде легше слідкувати за Деном. 

— Інакше нікуди не підеш, — вона знизала плечима. — Хіба ти не чув Алекса? Він тебе тупо не випустить!

— Що за слівця... — я зітхнув. — Ніби ж Ден так не говорить. Що ти взагалі хочеш мені вколоти?

— Не переводь тему, просто стій спокійно, — вона закотила рукав моєї кофти і помастила руку ваткою зі спиртом, після чого швидко вколола чергові «ліки». — Ну от і все. 

— Готові? — Ден зайшов до вітальні нашої команди, де ми з Алею саме й проводили всі ці кляті процедури. 

За його спиною стояв кеп. Дивився все ще незадоволено. Це змусило мене усміхнутись. 

Так, не важливо, що саме всі вони думали про мене. Все, що я хотів, так це впевнитись, що моє передчуття щодо Дена було хибним. 

— До речі, я замовив нам ще один транспорт, сьогодні якраз випробуємо, — кеп усміхнувся.

— Що за транспорт? — здивувався я. 

— Мотоцикл для мене і Юмі. Ми будемо їхати на ньому. Він маневреніший, може всюди проїхати, плюс там є спеціальний трос і ролики для Юмі. 

— Буде як Харлі Квін? — я усміхнувся. 

— Щось на кшталт того, — Алекс кивнув. — Просто це було перше, що спало мені на думку, щоб збільшити нашу маневреність і можливий “демедж” (пошкодження) ворогу. 

— О, я вже чекаю-не дочекаюся! — Юмі теж уже зайшла до вітальні. 

Сьогодні вона була вдягнена в якийсь спеціальний чорний костюм для мотоциклістів чи щось на кшталт того. 

— Вести машину зможеш? — Алекс знов подивився на мене. — Чи може нехай за кермо сяде Ден? 

— Блін, та все зі мною в порядку!...

— І під’єднай оце до телефону, — він простягнув мені гарнітуру. — Зв’язок будемо тримати через тебе. 

— Хіба не логічніше, що це має бути не водій? — здивувався Ден. 

— Навпаки. Так реакція буде найшвидшою, — Алекс усміхнувся.

А я реально зрадів.

Неважливо, чому Алекс вирішив тримати зв’язок саме зі мною, але для мене це найкращий варіант. Бо тільки в ньому я й упевнений. Все ж, мені завжди було важко довіряти людям. 

Хотілося почитати думки інших. Але і Аля, і Ден, схоже, прекрасно вміли володіти техніками спокою і тому не видавали жодних емоцій, а думки без сильних емоцій я читати не міг. Хоча, потенційно, це мало б бути можливим з моєю здібністю. Мені мало б вистачати і маленької емоції... Однак, поки що, я навіть близько так не вмів. 

Навіть кепа зміг прочитати, тільки коли він був емоційно нестабільний, хоча кеп — мій друг, і я мав би легше читати його. 

***

В аеропорті було майже порожньо. Були лише  працівники кафешок та кас — і все. За розкладом — жодного літака. 

—… Ви все зрозуміли? — кремезний мужик в  офіційному костюмі подивився на нас із недовірою. 

Авжеж, він був звичайною людиною, профі і все таке, але без сили. Логічно, що його бос, один з доволі авторитетів країни, таки захотів «випробувати» можливості людей на кшталт нас. 

— Отже, наша задача — захищати дочку Валерія Костянтиновича, яка прилітає до України, щоб повернутися на практику, — сказав Ден. — Ми будемо захищати її до вашого прийому і на ньому, а потім супроводимо до її наставника та команди. 

Він сьогодні був в надзвичайно гарному настрої.

І це насторожувало мене ще більше. 

Дівчина, яку ми мали захищати, була майже нашою одноліткою. По дорозі сюди кеп нам все розказав, і тому я взагалі не розумів, нащо усі ці повтори від цього охоронця.