Розділ 10. POV РОМА. Чи справді нема незамінних людей?...

Всі звуки долинали якось ледь-ледь. Тілом все ще проходили больові імпульси, але я принаймні повертався в свідомість. 

—...Бля, чого ти стоїш, Аля? — почув я крізь білий шум у вухах.

Вперше чув голос Алекса таким. Він навіть перед тим вибухом був до жуті спокійний. І взагалі ніколи ні на кого не кричав. 

Це було дивно. Не очікував від нього такої реакції. 

— Я... — Аля, схоже, навіть говорити з ним зараз боялася.

— Дай сюди, - все ще емоційніше, ніж зазвичай, сказав Алекс. 

Я відчув, як мені закотили рукав, а потім провели пальцями в районі згину ліктя. 

Ще секунда і веною почало розтікатися знеболююче. 

Мені хотілось усміхнутись, але тіло не слухалось. Я не міг поворушити жодним м’язом, не міг навіть очі розплющити. 

Але все одно був якимось задоволеним. Через те, що мене нарешті вкололи? Або тому, що вийшло врятувати того чувака? Навіть не знаю. 

Біль з гострого поступово ставав тупим. 

— Ромо, — тихо покликав мене друг.

— Ммм? — я нарешті аби-як розліпив очі. 

Алекс одразу усміхнувся.

Задоволено так. Ніби то й не він щойно матами Алю покривав. 

Було якось аж надто світло, не знаю чому. 

— Ти як? 

— Норм, — я таки прикрив очі. 

Насправді було фігово. От реально. Але не хотілось, щоб кеп так сильно парився щодо цього. 

— Дене, за тобою — хлопець, Алю і Юмі, за вами —  дівчина, — почув я команди нашого справжнього кепа. — Всіх в машину. 

Цікаво, дівчина вже була без свідомості? А то жодного слова. Я сподівався, що з нею все добре. Все ж, команда дійсно переключилася на мене, а не на неї, хоча ж це саме вона — цивільна і жертва. 

— Але як ми всі вліземо? — запитала Аля.

— Так, це проблема, — Алекс на секунду змовк. — Їдьте без нас з Ромою в штаб, віддайте цього. А рапорт я відправлю, щойно ви мені відзвітуєте, що вже на місці. 

— Добре, — спокійно сказав Ден. — Скоро будемо. 

Я почув, як вони вийшли з кімнати. Кеп все ще сидів поруч і мовчав. Щось його, схоже, турбувало.

А мені таки полегшало і я зміг розплющити очі.

Алекс дивився прямо на мене. Одразу усміхнувся, як тільки побачив, що я на нього дивлюсь.

— Ідіот, — сказав він з усмішкою на обличчі.

— Чому це? — я хотів посперечатися, але звучало, напевно, злегка жалюгідно. 

Голос був все ще слабким. Тупий біль був доволі звичним. Згадалися всі мої місяці життя між лікарнею, універом та будинком, повним людей з купою різних тарганів в голові...

«Якого біса, так не мало статися. Я не мав дозволяти це... Мав бути інший спосіб.»

Кеп мовчав, але я чітко чув ці слова його голосом в своїй голові. Вперше.

Я майже фізично відчував його біль. 

— Того що забрав надто багато, — таки відповів Алекс. — Не треба було взагалі просити тебе забирати його біль. Знав же, що ти надто сильний ентузіаст. 

Чесно, його слова мене здивували. Не думав, що кеп скаже щось подібне вголос. Але з іншого боку, він ніколи не справляв враження людини, яка не вміла визнавати своїх помилок. Хоча, наприклад, в цьому випадку, я взагалі не вважав, що Алекс помилився.

— Я не забирав зайвого, не цього разу, кеп, — я спробував усміхнутись. — Але знаєш, твої мати і крики на Алю того вартували, — я спробував засміятись, але замість того закашлявся. 

— Жартівник блін, — він зітхнув. — Добре, що я таки не ваш капітан. Не команда, а збіговисько неслухняних дітей.

— Кеп — і в Африці кеп, — я усміхнувся. 

Алекс же промовчав. Не знаю, скільки ми сиділи отак мовчки, допоки його телефон не завібрував.

Кеп дістав мобільний, зітхнув і подивився на мене.

— Ну що, давай на руки чи що...

— Та мені вже краще, — я підвівся на ліктях, а потім таки сів навпочіпки.

Алекс же схопив мене за руку і потягнув вгору, буквально змусивши встати.

Ноги були ватяні, голова — квадратна, але якось ми таки дійшли до машини.... 

***

— Я все ще вважаю, що сьогодні Рома має залишитися в казармі, — Алекс схрестив руки на грудях. — Тим паче, на роль охоронця він все одно не годиться. 

Виглядав незадоволеним.

Поводив себе так, ніби дійсно був тут головним. А раніше намагався уникати подібного і не любив брати зайву відповідальність або ініціативу на себе. 

— Це правда, я дійсно не надто добре підходжу на роль охоронця, однак я міг хоча б радарити оточення. Так вам буде набагато легше. 

— Сенсу від твого відчуття болю при охороні об’єкту? — Алекс дивився прямо на мене.