Розділ 7. Тиждень перед практикою, частина 1. Початок бенкету.

Кожен день як до канікул, так і під час них, у мене починався абсолютно однаково. Будучи фізично звичайною людиною, я розумів, що щоб боротися з тими, в кого надздібності є фізичними, мені треба натренувати своє тіло якомога краще. Авжеж, так я не зможу стати сильнішим за них, але принаймні зведу цю різницю до мінімуму. 

Спочатку кожного дня я тренував витривалість.

Для цього я бігав як мінімум дві години на день, з  шостої до восьмої. Перед цим робив невеличкий перекус, бо тренування на голодний шлунок користі зовсім не приносили. Потім пив протеїновий коктейль, снідав, відпочивав і ближче до десятої починав друге тренування, вже на розвиток фізичної сили. Це я робив у нашому тренажерному залі. Мій батько теж періодично там тренувався.

От і сьогодні, коли я прийшов до зали, батько вже сидів за тренажером і качав біцуху. Він і без надздібностей був доволі сильним фізично. Я ніколи не міг перемогти його в жодному з видів спарингів.

— Привіт, Алексе, — він подивився на мене. — Готовий до бенкету? 

— Так, — я кивнув, сідаючи за сусідній тренажер і починаючи підіймати ногами сорок кілограмів. 

— Я радий, що ти нарешті вирішив сходити на таку мою вечірку, — батько усміхнувся, продовжуючи качати руки. — Мені б дуже хотілося, щоб корпорацією займався ти, коли виростеш, тому тобі вже зараз важливо починати налагоджувати зв’язки з партнерами та клієнтами, і авжеж їхніми дітьми. 

— Альона вже сказала мені про якусь там дівчину, що навчається в моєму універі, — я зітхнув.

Зараз мене зовсім не радував такий стан речей. Я не хотів займатися корпорацією, хоча з моєю здібністю це б не складало особливих проблем. Я хотів знов бути в тій команді. Мені було цікаво, як ми будемо працювати в синергії.

— Сину, я тебе не хочу ні до чого зобов’язувати, — серйозно сказав він, припинивши качатись і подивившись мені прямо в очі. — Просто познайомся з ними. Будь ввічливим. Більше від тебе нічого не треба. Повір, я хочу цього не стільки для якихось там бізнес-вигід. Просто, ти майже не спілкуєшся з реальними людьми. Постійно сидиш в інтернеті, читаєш щось, тримаєшся окремо від інших. І цей твій виш місцевий... слабкий якийсь. Не розумію, чим тобі не догодила Англія. 

Я зітхнув на ці його слова. 

Так, зрозуміло, тут вже його шмара наскаржилася на мене. Тупа жінка... Я ж сказав, що поїду з будинку, як тільки закінчаться канікули. Невже вона не повірила? Я думав, що ми домовились!

— Нагадую, я там все закінчив, — я усміхнувся. — А люди... Так, я не дуже соціальний. Мені більше подобається працювати з комп’ютером. Але всі люди різні і я не один такий. Не всім дано вести за собою інших, тату. І це нормально. Хоча, один друг з практики напрошувався вчора у гості...

Я хотів додати, що не всі люди такі, як він, але все ж таки промовчав. 

— І чому не привів його? Друга свого.

— Він не з цієї модної тусовки. Я не хочу, щоб його ставлення до мене змінилося через гроші чи щось таке.

Зараз я говорив щиро.

Я дійсно боявся, що Рома або інші можуть змінити своє ставлення до мене. Хоча, щодо інших я насправді не переживав. Тільки щодо Роми. Напевно тому, що він тоді дуже сильно мені допоміг і я став його поважати. 

— Якщо він твій друг, то його ставлення ніяк не зміниться, — серйозно сказав він.

— Звідки тобі знати... Я вже давно зрозумів, що все не так просто. Навіть якщо він зробить вигляд, що це нічого не означає, можливо десь на підсвідомому рівні він буде почуватися якось не так. Я цього не хочу. 

Таке вже відбувалося зі мною і не раз. Не хочу втрачати друзів тупо тому, що я багатий. Нехай краще думають, що я — звичайний. Бо, насправді, я нічим не відрізняюся і гроші — фігня.

— Ну добре-добре... Тоді для початку просто повеселися на вечірці, — батько посміхнувся. —  Я хочу, щоб в тебе нарешті з’явилися справжні друзі, і щоб ти не боявся показувати їм себе і свій дім. Повір, самотужки людина мало що може. Тільки в команді народжуються усі найкращі ідеї та проекти, тільки в команді вони й реалізовуються. Синергія — це те, що приводить до успіху...

***

— Невже ти насправді спустився, — Стася усміхнулася.

Сьогодні на ній була чергова елегантна чорна сукня. Напевно нова. Хоча виглядала вона якось так само, як і всі попередні...

Батько влаштовував ці вечори мало не щомісяця, я зазвичай їх пропускав, а Стася — навпаки: любила їх і завжди чекала. 

Гостей було десь сімдесят-вісімдесят. Грала ненав’язлива музика, стояли столи... Все так само, як зазвичай. Люди, в основному, збиралися купками і вели свої розмови. Деякі сиділи за столами, деякі — на диванчиках.

Коли я окинув оком гостей, раптом погляд затримався на знайомій чоловічій фігурі. Я не бачив обличчя, але отак зі спини цей хлопець був дуже схожий на Дена.

Посмішка з’явилася сама собою.

— Кого ти там побачив? — здивувалася Стася.

— Хлопець там, біля фонтану з пуншем. Дуже схожий на Дена, мого нового знайомого з університету.