Розділ 4. Все ж таки, максималочка!

— Ну і ідіот, — сказав Рома, почувши про те, що я не хочу, щоб мене хілили.

Я вже хотів щось відповісти, коли він усміхнувся і підняв руку. 

Я усміхнувся у відповідь і плеснув долонею по його долоні. 

Почувався кепсько, але посміхався. 

Ми зробили це. Це була дійсно командна робота. Я відчував, що можу довіритися. Принаймні Ромі. Щодо інших я все ще не був такий впевнений. 

Рома чомусь знову насупився і вже відкрив було рота, щоб щось додати, аж тут його буквально відпихнув Ден.

— Не знаю, що ти там зробив, але завдяки тобі ми встигли, молодець, — тепер по моїй руці мало не з усієї сили ляснув не в міру сильний танк нашої команди. 

— А це було боляче, Дене, — пробубнів я, легко струшуючи руку, щоб приглушити біль в долоні.

Кожного разу, коли в моїй крові грав адреналін, я діяв швидко і без будь-яких зволікань. Це була крута частина моєї здібності інтелекту.

А некрута частина полягала в тому, що після того, як я розжену себе на повну, адреналін поступово починає знижуватися і моє тіло має нереально сильний відкат...

Вже починало боліти.

Головне, дотерпіти до гуртожитка. Не подавати вигляду, що щось не так. Ще хвилин двадцять-тридцять я маю спокійно витримати. Я вже звик...

— Все таки ти дуже слабенький! — мало не з дитячим захватом пролепотіла Аля, — Мені з тобою буде купа роботи, — вона усміхнулася. 

Я краєм ока оглянув шикарну блондиночку з ніг до голови і мав визнати, що вона більш ніж просто гарненька.

З такою зовнішністю може й мізків не треба. Ех. Шкода, що розумна і красива — це просто якась Мері Сью...

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

*Мері Сью або Марті Стью - архетип персонажа, наділений автором гіпертрофованими, нереалістичними достоїнствами, здібностями і везінням)

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

— Не кажи так про кепа! — раптом заступилася за мене Юмі. — Він крутий!

А це вже приємно... Авжеж, Юмі не зовсім в моєму смаку, але хоча б розумна. Не те щоб вона була некрасива.

Вона була струнка, з гарною пропорційною фігуркою, але в порівнянні з Алею... 

— Він авжеж молодець, що зміг розібратися з бомбою, — Аля усміхнулася. — Але головний герой дня — це точно Ден, — вона подивилася на Дена закоханим поглядом. 

На ці слова я тільки усміхнувся. 

І добре. Нехай «героєм» нашої групи буде Ден. Він ідеально підходить на цю роль. Все ж, героями бути дано не кожному. 

Всі ці надсили хоч і випали нам рандомно, але далеко не кожен зможе розкрити потенціал своєї конкретної здібності. Однак саме Дену випала, як на мене, просто ідеальна для нього сила. 

— Але... — Юмі хотіла вже казати щось на мій захист, та я виришив її зупинити.

— Все вірно, — я кивнув. — Я дійсно слабший за Дена, і зі мною у тебе, Алю, буде купа роботи, — я усміхнувся дівчині.

— Я б тебе зараз підлатала, але всі сили пішли на Дена, — вона миленько посміхнулася. 

Аля городила все підряд, і моя впевненість в тому, що вона мені подобається, почала танути на очах.

Все ж, ніяка зовнішність, навіть найпрекрасніша з усіх, не зможе зацікавити мене, якщо за нею не буде стояти нічого іншого. 

Від здібності високого інтелекту не тільки плюси, але й мінуси. Мені дуже важко сходитись з людьми.

— І який з тебе прок... Заберу хоч половину, — ледь чутно пробубнів Рома, хапаючи мене за зап’ясток.

Його очі в мить розширилися. Він дивився на мене якось чи то здивовано, чи то шоковано...

Я спробував висмикнути свою руку з його хватки, яка значно послабла після того, як він відчув на собі ефект відкату моєї сили, але Рома виявився впертішим, ніж я думав, і не відпускав мене. 

А я гадав, що зможу приховати ефект відкату, принаймні хвилин на двадцять-тридцять.

Але від його здібностей повністю цього не приховати. 

Так ми і йшли за іншими.

Очі злипалися. Ноги ставали ватяними, ледь-ледь пересувалися. Руками я взагалі здається не міг поворухнути.

Можливо, в мене просто зовсім не залишилося сил? 

Треба протриматися трохи довше, треба...

— Що у вас тут? — спитала не в міру допитлива Аля. — О, он і він! З ним ще двоє! — вона відволіклася на трьох викладачів, які йшли нам назустріч з кінця вулиці. — Цього разу ми пройшли, правда? - запитала вона сама в себе, прискорюючи крок. 

Юмі та Ден також пішли швидше.