Час — Доля — Випадок

— Діду! Діду! А хлопці кажуть, що я вам не рідний! Що не ваш онук! Що чужий! Чужий! — хлоп’я років п’яти в одних лишень коротких штанцях бігло босоніж через порослий споришем двір. Малий із самого ранку ганяв із хлопцями м’яча на тирлі і був повністю вкритий пилом.

Кремезний старий чоловік сидів на ґанку і задумливо курив люльку.

Дід випустив дим і простяг руку погладити хлопчака по голівці. Малий втягнув голову у плечі, бо знав, яка рука у діда важезна. Щоки дитини прикрашали чудернацькі візерунки, що їх залишили струмочки сліз на замурзаному обличчі.

— То дурницю кажуть. Іди вмивайся. Потім поговоримо.

Діда Харитона знали далеко за межами села. Люди побоювалися його важкого погляду. Та як траплялося непорозуміння чи біда якась, то все одно йшли до нього: «Харитон розсудить!».

Старий спершу наливав у горнята свого варива, що завжди було гарячим у чавунному баняку. Люди пили і розказували. А Харитон уважно слухав. І збрехати чи втаїти ніхто нічого не міг. І вариво те прозвали сироваткою правди.

У дверях з’явилася жінка, що до цього поралася в хаті. Було чути, як гримить посудом та співає пісень. Гарний голос мала. Жінка охайна, невеличка, не худа і не огрядна, одягнена в простий домашній одяг: вишита сорочка, спідниця, поверх фартух із кишенями, голова — запнута хусткою.

— О, Левко наш прибіг! — зраділа вона. — Ходи ж но хутчіш митися — вечеряти будемо.

Малий помився в дерев’яному тазику. Жінка, що доводилася йому бабцею, взяла великого кухля з теплою темною рідиною, яка густо пахла любистком і м’ятою, і полила щедро малому на голову. Хлоп’я стояло в тазику під струменем рідини, прикривши очі та причинне місце. Потім бабця подала йому свіжі домоткані рушники, які ж сама і ткала кожного дня. Рушники баби Одарки славилися на весь край і далі.

Поки Левко витирався та одягався у чисте, бабця накривала стіл.

— Чуєш, Харитоне, приходила сьогодні Галина, та, що на тому березі живе. Просила нашого Левка. Бо син її одружився і хату нову збудували, то треба, щоб Левко першим за поріг ступив. Каже, що тоді щастя в хаті буде.

— А ти що?

— Та я нічого. Сказала, тебе запитаю, чи на часі їм щастя. А Галина разом із сином завтра приїдуть Левка у гості просити.

— Ну то нехай просять. На часі.

Посідали вечеряти надворі під старою грушею біля кабиці, в якій горів вогонь та стояв казан із дідовим варивом. Літній вечір був сповнений звуками і пахощами. А запечені в горщику овочі, котлетки із зеленої сочевиці та свіжий рум’яний хліб викликали бажання негайно приступити до трапези.

Малий із радістю накинувся на їжу. Та раптом насупив бровенята і відсунув тарілку. Склав руки на грудях і сказав:

— Не їстиму, аж поки правди мені не скажете.

— Ой, леле, — сплеснула руками бабуся, — якої ж правди тобі сказати?

Дід усміхнувся у вуса і відказав:

— Та хлопці казали, що він не наш.

І вже до малого:

— А що ще казали? Розказуй.

Хлопча зашморгало носом. Бо тяжко давалися йому ті слова, що почув сьогодні на тирлі.

— Та казали, що знайшли ви мене. Що чужий, не ваш. Що у вас зроду дітей не було, а тут десь онук узявся.

— Та не слухай ти тих розбишак! — скрикнула бабуся. — То вони так, щоб роздратувати тебе. Щоб бігав за ними. Бо усі ж хочуть, щоб за ними Щастя саме бігало.

Бабуся пригорнула малого до себе і стала голубити та голосити: «Наш ти, наш, рідненький!». Малий спочатку пручався. Та потім покірно і з полегшенням притиснувся до рідної.

— Цить, жінко, — цикнув на неї чоловік. — А ти, Левку, запам’ятай: ти — наш онук і крапка. Але нам ти не належиш. Ти всіхній.

— Як то «всіхній»?

— А от так! Належиш всьому світові! Усім людям і птахам, звірам і всім істотам живим. І всі мають за щастя грати з тобою, бачити тебе, торкатися, чути твій сміх та голос.

— Та погодь, Харитоне, ще рано йому. Ось краще розкажу я казку. Та, може, й не казку…

Бабуся підтягла малого до себе на коліна і стала помалу колисати, як немовля.

— Люлі-люлі, наш рідненький. Слухай казочку, маленький.

Дід підкинув хмизу до печі. Великий казан шипів і мав ось-ось закипіти. Очі малого самі по собі стулилися, і бабусин голос тепер звучав крізь сон. Дід помішував своє вариво, відбиваючи ритм. Цок-цок-цок...

Цикади захлиналися у своєму співі. І бачилася малому та казка, чи то й не казка…

Як Старий Харитон підвівся і розправив плечі. І закрив собою половину неб а. А казан став таким здоровенним, що в нього запросто поміщалися і зорі, і планети, що їх старий руками струшував у вариво. Бабуся поклала малого на лавку. Сама зняла хустку, і її довге срібне волосся розсипалося до землі, сплітаючись із травами. Жінка вихоплювала просто з темного, вже нічного неба струни, що бриніли, і сплітала та скручувала у нитки, намотувала клубочки, з яких потім пряла рушники «на щастя, на долю, на многії літа». Бо була та Одарка не простою бабусею, а Долею — вічною Ткалею. А чоловік її, дід Харитон, був самим Вічним Часом, що наказує волю свою усім довкола і на небі, і на землі.

— Бабусю! — крізь сон покликав малий, не розплющуючи очей. — А я? Я хто такий?

І засміявся тоді весь божий світ срібними дзвіночками.

Бабуся-Доля знову плеснула в долоні:

— Ти Щастя наше! Ти — Випадок! Ти — Щасливий Випадок.