Дні просвітлення

8

450  рік до народження Великого Дракона.
Дні просвітлення

  Хелія втратила зір на чотири роки. Вона втратила все: не могла бачити обличчя батьків, Тобаша й друзів; не могла насолоджуватися красою життя, створеного Німерією, — хай вона жила під землею, але тут було теж по-своєму красиво, зовсім не так, як на поверхні. Дівчину немов відрізало від більшості радощів її минулого життя. Лишилися тільки звуки, які загострилися, стали чистішими й зрозумілішими, і голос, який подекуди пробивався як шепіт ззовні — немов голос Німерії або її слуги. Іноді бувало, що темні ельфи чули в голові дивні голоси, однак це траплялося нечасто. З таких досі жива була лише пророчиця Аглая, але й та втратила розум…  Зіниці Хелії зовсім зникли, очі стали світлими. Сліпими. Хелії здавалося, що вона почала чути биття якогось велетенського, але потаємного серця печери поруч із замком. А також чийсь голос, який попереджав її, але про що й до чого — не розуміла. Він приходив до неї ненав'язливо, тихо, щоб не налякати маленьку дівчинку, найчастіше вночі. Наступного дня чорноволоса забувала цей голос або вважала його сном. І тоді приходило відчуття якоїсь іншої присутності. Тиха, мовчазна, вона чогось вичікувала, чогось незрозуміло недоброго. Але чого саме — зрозуміти малій ельфійці було несила. Ось серце піднялося, і ледь помітне тремтіння, яке йшло від самих печерних глибин, дійшло до Ф'єрна й завмерло. Наступного дня або навіть місяця все знову повторювалося. Дивно, але інші відчували цей удар лише як землетрус або взагалі не відчували. Спочатку Хелія дуже боялася його, плакала й кликала батьків, але вони заспокоювали її та робили перев'язки. Цілителі намагалися вилікувати Хел, але потрібен був час. Час у неї був. 

  — Бідна дівчинка. Втратила все і, мабуть, ніколи не бачитиме, — шепотіли ельфи, зі співчуттям дивлячись на батьків Ахеландрієль, які обожнювали свою дитину й не відходили від неї. Вони вмивали дівчинку водою з джерела Німерії, читали молитви й мазали її цілющими мазями, які дала їм Аглая, однак нічого не допомагало. Донька й досі бачила лише непроникну темряву… Але в цій темряві Хелія змогла зберегти мапи, яка бачила внутрішнім зором. Спочатку їй було складно їх відновити після сильного стресу. Перші кілька діб вона просто спала. Потім, коли прокинулася й опинилася в цілковитій темряві, впала в істерику й не могла зрозуміти, що відбувається. Тоді татова турботлива рука лягла на її голову, а мама пошепки, ледь стримуючи сльози, сказала їй, що вона осліпла, але це не назавжди. Тоді голос матері затремтів, і Хелія почула, як вона плаче, а батько мовчки намагається її заспокоїти. Хелія мовчала. Останнє, що вона яскраво запам'ятала, були пекучі світила. Ті самі сонячні гриби, які вона так хотіла зірвати для своїх рослин, щоб ті почали жити новим життям, щоб налилися іншим кольором, іншим смаком. Щоб поділитися з рештою ельфів. Але здобула вона ось це: темряву і жаль батьків. Хелія боялася, що вже ніколи не зможе бачити, однак голос допомагав і заспокоював її.

  Зрештою, проблукавши в пітьмі, на 15-й день 6-го місяця вона встала самостійно, поки мати ще готувала обід. Хелія чула зверху, як мати шумить сковорідками й відчувала запах кожного інгредієнта, який вона хотіла покласти до улюбленої страви доньки. Рошель намагалася втішити й порадувати доньку хоч чимось. Хелія встала сама. У голові більше не паморочилось. Страх темряви раптом полишив її. Ельфійка рішуче спустилася сходами, так само як і багато разів до того. Рошель завмерла, побачивши доньку, але та лише всміхнулася й сказала:

— Мамо, ти стоїш ближче чи далі від столу, на який кладеш ножі?

— Ахеландрієль, дитинко… — це й усе, що змогла сказати Рошель, однак Хел уже зрозуміла, де стоїть мати.

  — Нічого, мамо, я хоч і не бачу, але все ж можу тобі допомогти, — Хелія наблизилась і простягнула руку. Поведінка дівчинки здивувала й схвилювала Рошель. 

   З кожним днем відчуття Хелії все більше загострювались. Прислухаючись до порожнистих стін чи коридорів печер вона відчувала в них якийсь рух — не важливо, чи це кажан влаштувався в просторі між домівками, чи жучок знайшов прихисток в одній з дощок підлоги, чи шпригель, який ласував смачненьким на чужій кухні, — вона могла почути й розібрати майже все! Іноді Хелія спеціально прикладала вухо до підлоги або стін, намагаючись вловити найтихіший шурхіт. У голові вона бачила суцільну темряву. Лише іноді крізь неї, як крізь туман, пробивалися фарби колишніх спогадів. Вони посилювалися, коли дівчинка ставала міцнішою, і помалу темрява розсіювалася. Хелія сама пересувалася не лише в будинку, однак у натовпі губилася. Хоч пам'ять допомагала орієнтуватися на місцевості, інших ельфів можна було помітити лише за звуком рухів або дихання. Тому, коли їх було забагато, вона губилася й панікувала. 

  — Тобаше, я все чую й бачу, окрім тебе, мами й тата. Я сумую за твоїми очима. Вони такого глибокого таємничого відтінку, якого я, мабуть, ніде більше не бачила… Я сумую за маминою посмішкою, за татовим схвальним поглядом. Я не бачу обличчя Німерії, схованого під маскою, коли стою біля озерця та вмиваю обличчя її водою. Але я чітко відчуваю, що в цих печерах ми не самі. Щось там ховається й чекає свого часу. Іноді мені здається, що це поганий знак, хай навіть він і несе зміни. Для мене це як випробування, як певний дар, який має підготувати мене до майбутнього. 

Тоб навідував її, щоб не лишати надовго саму. Його дивували можливості дівчинки. Ельф казав, що це Німерія зробила їй подарунок на день народження.

  — Заплющ очі, Тобе, — Хелія поклала долоні Тобаша собі на очі. Її голова лежала в нього на колінах. — Що ти бачиш?