Лорренграс

3

 383 рік до народження Великого Дракона.

 Лорренграс

  Слуги принесли воду до опочивальні Андреса, винесли нічну вазу, і, вклонившись, вийшли. Юний син Долераса, прокинувшись, стояв навпроти вікна лише в нічній сорочці. Слідом за слугами зайшов наставник, несучи його одяг, трохи пізніше мали прийти слуги зі сніданком, який наставник мав би спочатку спробувати сам. Навіть тепер були неспокійні часи. 

— Мілорде, — вклонився наставник семирічному хлопчикові, але той навіть не обернувся. Ніч була спекотною, і Андрес прокинувся в поту, неспроможний стримати крик, тому він буквально прилип до невеликого вікна, бажаючи освіжити думки, але повітря вже нагрівалося.

Страх зі сну ще не покинув його, темні тіні та щось зловісне ще мерехтіло перед ним, але він намагався відкинути думки, спрямувавши їх до реальності. Голос Ілкая трохи приводив його до тями, але він усе одно не слухав його.  

Спітнілими долонями він потер скроні, страх і нічні кошмари йшли геть.

«Сьогодні батько візьме мене із собою», — заспокійливо казав його голос. Усі великі королі приречені на численні прокляття, і одне з них — у тому, що їхні діти завжди відчуватимуть їхню відсутність. Так було й з Андресом, йому рідко доводилося спілкуватися з батьком, все частіше він бачив його, очікуючи, що батько хоч усміхнеться або кивне, покликавши до себе. Але той був надто зайнятий, сподобившись лише на кивок. Іноді Андресу здавалося, що він ревнує батька до підданих або навіть до народу, і хлопець тільки й чекав часу, коли виросте й зможе на рівних бути біля батька. 

Долерас мав дворічну доньку Каталію, маленький зеленоокий «пряничок», як батько ласкаво називав її за її щоки, коли брав на руки вечорами, а вона вже мирно спала. Старшого сина Долераса звали Брієном, йому було сімнадцять і він заміняв батька в Лорієні, невеликому графстві на захід від земель Лорренграса, в Асхані й Паверику, де сиділи васали й намісники короля. Ці три могутні міста разом із Лорренграсом утворювали величезне Єдине Королівство, що тягнулося на багато сотень кілометрів. Могутня річка Євгена живила ці міста, даючи початок Крін-Сету, невеликій, як порівняти з нею, річці.

«Каталія ще надто мала, щоб щось розуміти», — думав Андрес. Він думав також про те, що коли він стане королем, якщо на те буде воля батька і Семеро Святих не заберуть його до того часу, то він якомога більше часу проводитиме зі своїми дітьми.

  Зрідка він сумував за Брієном, але той не поділяв інтересів молодшого брата, він рано подорослішав і забув про всі дитячі забави, став справжнім чоловіком і наступником батька. Різниця в десять років давала про себе знати: вони зростали нарізно, зрідка бачачись, коли Брієн повертався додому або коли Андресова мати дозволяла Долерасу взяти хлопчика із собою. Ще одного сина вона не дозволяла забрати з рідного дому. 

Нарешті Андрес повернувся й кивнув Ілкаю, слуги пішли, залишивши сніданок на столі.

  — Що на сьогодні? – спитав Андрес. Він підійшов до чана і, опустивши голову, перекинув на себе глечик прохолодної води.

— Сьогодні ваш батько чекатиме на вас, мілорде, — почув він довгоочікувані слова, усмішка на похмурому обличчі Андреса засяяла, і більше його вже нічого не турбувало.

Причепурившись, він з'їв прісний шмат м'яса і два яйця й запив ромашковим відваром. 

— Сьогодні ще заняття з мов, — нагадав Ілкай, шурхотячи своїми шатами з чудової темно-зеленої тканини, прикрашеної камінням. Масна посмішка немов прилипла до обличчя наставника. Хлопчик ніколи не бачив його без неї. Андресу не подобалося, що саме Ілкай став його наставником. Він не здавався хлопцю вартим довіри, а ще йому не подобалася їдка мармиза вчителя, з дитинства пошрамована хворобою. Тому Ілкай ніколи не носив бороди чи вусів. Волосся на уражених місцях уже не росло. 

— Так-так… — запевнив його Андрес, хоча бажання в нього не було.

 Долерасу було вже за сорок. Попри те що обличчя вкрилося невеликими зморшками, щоки трохи запали, а вольове підборіддя зав'язло в густій бороді, у ньому досі проглядалася нитка молодості. Особливо в очах. Пронизливо сині, вони горіли юністю та героїзмом. Його чорні брови ще не втратили глибоко відтінку, однак волосся вже торкнулася сивина — та від цього він виглядав лиш мудрішим. І руки його були ще достатньо міцні, щоб перерубати десятьох одним мечем. А сам він тримався ставно й рівно, як і належить королю. За добру вдачу та справедливість слів, яких він ніколи не пускав на вітер, Долераса любив народ і поважали сусідні держави.  

  Король ніжно усміхнувся сину з-під густої бороди. Той вклонився батькові. 

  — Як ти змужнів! — реготнув король. 

— Так, батьку, я вже можу тримати важкого меча, — почав хлопчик з вогнем в очах. 

  — Он як? — король дістав свого меча з піхов на стегні. Він завжди тримав його при собі.   

  Хлопчик з хвилюванням узяв меча. Це вперше, коли король дозволив його потримати. Відчуваючи, як серце заповнює гордість, він відразу потягнув руків'я, але сталь була заважкою для ще не зміцнілих рук. Андрес відчув, як на очах виступають сльози, але батько схвально поплескав хлопця по плечу.