Час Жнив

                                  Таня Перепелиця



 

     Час до народження Великого Дракона

Книга 1

Колиска початку

Присвячується найріднішому татусеві.

Дякую, що запалив у мені іскру фантазії

та магії, яка прагне створювати свої світи...

Шкода, що ти їх так і не побачив. Ми пам'ятаємо.

Час до народження Великого Дракона

Роки так швидко минають, кожний новий рік ми зустрічаємо як свято, що приносить щось нове. Але що принесе із собою новий молодий вік, коли прийде Великий Дракон? Багато хто, але не всі, цураються його або навіть не вірять у нього й визначають його лише як роки великих змін. Інші ж тремтять лише від думки, що все повернеться назад і прийде знову час Драконів, якою вона була колись, і зміниться усе: вони витіснять людську породу, що так шалено береже свій рід і домівки та явно не хоче змінювати устрої...

Про це відатимуть лиш ті, чиї душі перенесуться не в одне тіло, і ті, хто доживе то тих часів.

Був 471 рік до народження Великого Дракона.

























 

1

Спекотне літо, 383 рік до народження Великого Дракона.

Час Жнив

П'янкий запах полів крутив голову і навіював юному синові Долераса спогади про літні розваги, таємні вилазки із замку, бійки із сільськими хлопчаками, які навіть і не здогадувалися про походження цього забіяки; він з нетерпінням очікував холодної води з річки Крін-Сет, такої прохолодної та бадьорливої, як ранок з першим снігом, що тільки-но випав, він знову хотів відчути запах лісу, знову бути вільним від турбот у цій таємничій глушині, що пахне вогкістю та грибами.

  — Андресе, ви тут? — запитав ториш Петір, а юний син Долераса ледве поморщився й повільно знизав плечима. — Прошу бути уважнішим!

Торишами називали вчителів королівських і придворних дітей з кінця 871 року до народження Великого Дракона. Вони викладали історію, знали багато мов, алхімію та травознавство, навчали дітей толерантного ставлення до всіх рас світу.

  Ториш Петір згорбився й звів очі до неба, де, на його думку, тронували Сім Святих, і тільки вони знали, як важко йому виховувати королівських і придворних дітей. Його сіру сутану прикрашав пояс, за який він ніби мимохіть брався, коли нервував: це вже стало звичкою. Ось і зараз він знову доторкнувся до нього й продовжив:

  — ...на Півночі за горами Дортвіда, де біліють землі не життя і не смерті... — казав він спокійним поставленим голосом. Але знову семирічний Андрес залишив спекотну кімнату, де серед мап і пилу, серед триног і стелажів, прикрашених стягами різних держав, мазей із паскудним запахом і сухих трав, серед різноманітних геометричних фігур, що спочивали на столах, разом із двома воронами, що втомлено каркали на промені сонця, які потрапляли на них через вікно, сиділи хлопчаки й уже годину слухали ториша. Їх було дванадцятеро, і лише один був сином короля. Петір розповідав їм не лише історію та походження царств, розкиданих хаотично по всьому Світу, а й про героїв, чиї імена ніколи не забудуть і навічно витешуть у книгах і літописах, доки не помруть останні з королів Світу, а думки дродів-старійшин не зникнуть у річці забуття; про битви народів, про безліч втрат і сліз, що сповнювали землі в моменти поразок, але також про перемоги й покрики про здійснене диво та оплакування загиблих героїв, які віддали життя в ім'я Сімох і в ім'я королів. У його розповідях бували й небилиці, які учні слухали з відкритими ротами, вбираючи найдрібніші деталі та всотуючи загадкові й непередбачувані таїнства Світу, які їм колись доведеться пізнати. Він оповідав і про раси, які населяли землі Південної долини, Печери Меріна, гори Меніра і загалом розкинулися по всій земній мапі, аж до самої Води, де закінчувалася мапа Світу. Іноді їм важко було повірити, що колись на скелях і вершинах гір жили дракони й охороняли свої скарби, і дивні створіння населяли ліси й підземелля.

— Ні, діти мої, — казав Петір. — Вони й нині ходять по землі й під землею, але тепер час Миру, і Пустка спокійна, хоч колись кипіла від страшних війн і бур.

Проте, попри захопливі історії, Андресу не цікаво було те, що не відбувалося з ним зараз, і його думки знову линули десь далеко. Він навіть не дуже чекав свят у місяць Жнив, натомість летів думками до тих гір та озер, про які щось уловлював краєм вуха із розповідей Петіра. Юний син Долераса уявляв, як колись він стане сильним і міцним чоловіком, з мечем в оздоблених аметистами піхвах, у кольчузі, рукавицях з луски василіска й сталевих пластин, з гербовою накидкою через плече, і зможе завойовувати й відбирати землі, що колись належали всій провінції Лорренграсу й були втрачені, звичайно ж, не з волі Сімох. Але він не мріяв ні про багатство (можливо, тому що не потребував його), ні про жорстокість. Хлопчик просто хотів, щоб його батько дивився на нього так, як на старшого брата... І Андрес знову перетворювався на семирічного хлопчика з чорним непокірним наїжаченим волоссям, з ледве помітним ластовинням на обличчі, яке мало зникнути до зими й знову повернутися спекотним літом. Він уявив чисту воду річки, не важливо, Крін-Сет чи ні, що особливо освіжило б його в таку спеку. Стовпи світла пробиваються крізь гілля, і воду затоплює золотим чистим сяйвом, і вода так само холодна й добра, що ступні відчувають, як ідуть геть втома й турботи, а берег світиться, наче розплавлене золото, і трава млоїться і сходить пахощами літа. А свята Жнив пахнутимуть запеченими в меду яблуками й маковими пирогами. Скрізь запах прянощів і меду!