Розділ 30

Про спокій, контроль та впевненість

До вечора наступного дня стало зрозуміло, як проводився відбір у колишній імперії тих, хто вирушить на таємничий острів, у ще більш таємничу печеру і стане їжею для викликаних демонів. Вибирали явно найтупіших, фанатичних і зарозумілих. Загалом тих, кого не шкода. Може їх взагалі послали, щоб нарешті позбутися, але їм про це, звичайно, не сказали.

Людей із печери вивели, тих, хто вижив. Тому що від мертвих не залишилося нічого, ні клаптика одягу, ні осколка кістки. Тих, хто вижив, було небагато, набагато менше, ніж заснулих перед швидкоплинним боєм з двома демонами. Ходили за ними Ладай з Віресеєм, навіть Хіят не ризикнув повторно туди зайти, що дуже радувало Тойєна. Він уже навіть не сподівався, що в зберігачі візьме і прокинеться розум. Хоча у Хіята напевно були якісь інші причини і розум там ні до чого. Лііран, наприклад, не ризикнув би піти тому, що відчував, варто зайти зараз і печера зжере його розум, змусить бачити світ зовсім не так, як він виглядає насправді.

Може вона й змушувала імперських, магів? Частина щось отримувала, як структурник із Вовчої Щелепи, який навчився заспокоювати і присипляти дотиком. Частина загадково зникала і більше ніколи не з'являлася. А частина тихо божеволіла, переставала бути людьми і перетворювалася на живі механізми, призначені для конкретної мети. Наприклад, віддавати свою силу, заряджаючи амулети імперської армії.

— Як усе запущено, — пробурмотів Лііран, розуміючи, що ці вигадки можуть бути правдою.— Може, в них там війна з магами спалахнула, бо в печеру більше нікого не водили? Адже не маги не звикли, що безліч магів мають якусь свою думку. З іншого боку, враховуючи, що фактично виживали тільки обдаровані не дуже здатні про себе подбати і це успадковували їхні діти, а всі, хто збожеволів, ще не померли... прокляття, моторошна картина вимальовується. Може спочатку саме ці ненормальні спробували приструнити колег, які не побували в печері і тому лишилися живі. А потім все вилилося у розвал імперії. Може бути. Може.

Лііран подивився на Віресея, що спирався спиною про сосну, і зрозумів, що не буде в нього питати. Навряд він знає. Та й самому Ліірану знати особливо не хотілося.

А печеру справді варто було засипати, хоч це навряд можливо. Віресей казав, що весь острів фактично ця печера і є. І що у острівних магів проти неї імунітет, головне не спускатися під землю надто часто і не бажати дивного у певних місцях. Серед острівних магів навіть є люди, як Ладай, на якого взагалі не діє, просто тому, що на нього навіть його стихія не дуже діє, а вплив печери зв'язаний саме зі стихією та напрямком.

Віресей, коли разом із Ладаєм тільки вивів нічого не розуміють і зовсім не агресивних людей материка з печери, багато говорив. Відповідав усім питаючим. І посміхався, ясно та задоволено.

А потім врятовані оклигались, озирнулися і стали вимагати дивного. Тобто, впасти ниць, скоритися, усвідомити свою нікчемність і далі за списком. Напевно, їх печера все-таки звела з розуму, збільшила все те, що було в них спочатку. І що тепер робити з цими людьми було незрозуміло. Добре хоч жодних чудес з ними не трапилося і ніхто з них не набув здатності вбивати словом. Можливо, лише через те, що всі спали та прокинулися незадовго до приходу рятівників.

— І що нам робити з ними? — запитав Тойєн, зупинившись поряд з Лііраном.

Напевно, теж сподобалося місце, невелике піднесення, майже непомітне і саме в тій точці тимчасового табору, з якого все і всіх було видно.

Лііран знизав плечима. Нічого розумнішого, ніж тихо втопити, йому на думку не спадало. Ну, не вести ж їх у місто, що будується. Там і своїх дурнів вистачає. І ті недоумки можуть спокуситися чарівною печерою.

Відправляти на материк? Ну, тоді спокою точно не буде. Його й так не буде, зважаючи на те, що хтось там знає про цю печеру. А якщо ще й ці ненормальні повернуться... Нічого хорошого не вийде.

Загалом, повісили самі собі на шию чергову проблему. Не вперше, як сказав Хіят. Доля, мабуть.

Що робити зі збирачем, до речі, також ніхто не знав. Всім було б простіше, якби цей дивний тип, коли його мізки стали на місце, просто розвернувся і пішов. Але він чомусь лишився. Ненав'язливо так, спокійно, що спочатку ніхто навіть не звернув уваги, всім було не до того.

А потім врятованих абияк заспокоїли і помітили Віресея. Усміхненого, задоволеного, як кіт, що обжерся, і відчутно добродушного. А добродушний збирач — це видовище не для людей зі слабкими нервами. І не напали на нього тоді тільки тому, що нападають на збирачів, які нічого поганого поки не роблять, тільки самогубці, які вирішили накласти на себе руки якось пооригінальніше. Загалом, усі сподівалися, що він ще трохи постоїть і піде. Даремно, як виявилося.

Нікуди Віресей йти не збирався. Йому хотілося спілкування з Лііраном. Причому розмовляв він про дрібниці і, схоже, весь час дивувався, що може про це говорити. До вечора, правда, його трохи попустило і він поговорив з Вельдою про якісь загадкові вправи для контролю вогню, про які острів'яни чомусь не знали.

Потім він весело поспілкувався із Тойєном. Так весело, що всі помітили їхню схожість.

А потім до збирача підійшов Хіят, довго на нього дивився, після чого запитав, чи не болять шрами.

Виявилось, що не болять. Що за шрами, розуміли тільки Хіят та Віресей, ділитися цими знаннями з усіма іншими вони не стали.

А потім, ближче до обіду наступного дня, Хіят узяв і заявив, що ніякий це тепер не збирач. Ні, радіти цьому зовсім не варто, бо Віресей, як і раніше, нелюдськи сильний маг. І проживе він ще довго, хоч тепер точно не безсмертний і здатний старіти. Хіят це знав і бачив. Але Віресей у будь-якому разі залишався проблемою, яка не хотіла просто взяти та зникнути. Йому, схоже, дуже подобалося бути серед острівних магів.

— А ще є знання, — сказав Тойєну Лііран. — Знання. Втрачені теорії, способи виготовлення амулетів, ритуали навіть.