розділ 29

Про порятунок, опір та допомогу звідки не чекали

Сидів Віресей довго. Слухав тишу і ні про що не думав. Може навіть надто довго, а може й не надто, час він перестав відчувати. І, мабуть, він міг сидіти так вічно. І йому б навіть не набридло. Але треба було встати та йти. Кудись. Віресей не розумів куди.

Але спочатку треба було встати.

— Навіщо мені це треба? — запитав чоловік сам у себе.

Відповіді не було. Просто хотілося. Таке дивне бажання, незвичайне. Такого бажання він від себе не очікував.

— Думай про весняну траву, — сказав Віресей сам собі. — Чи ні, думай про артефакти. Зараз тобі потрібні артефакти. Тому що сили не залишилося, ні своєї, ні позикової.

Власне, сили не було навіть на те, щоб підвестися, але Віресей постарався. Потім спробував піти і йшов довго-довго, до межі, де збуваються бажання. Переступив її, сперся спиною на стіну і почав думати про артефакти. Про ті, які були потрібні у цій ситуації. І стояв, мабуть, знову дуже довго. Або недовго. Час вислизав і не давав себе спіймати, щоб роздивитися та відчути. Стояв, стояв, а потім повітря біля чобіт затремтіло, посвітліло і потяглося крізь камінь, прокладаючи новий шлях, якого досі не було видно.

— Шлях, що прикидається каменем, — сказав Віресей і посміхнувся.

Відштовхнувся спиною від стіни і пішов цим шляхом. І начебто навіть поспішав. І думав то про смак весняної трави, то про артефакти. Про щось інше думати не можна було. Віресей не був упевнений, що зможе піти з печери чудес, якщо почне думати про щось інше. А піти він хотів. І не потрібна була йому сила, за силою він уже одного разу погнався. Тепер йому треба було щось інше. Що завгодно насправді, тільки не сила.

— Жаба звикла до крил і відвикла від своїх лапок, — поділився потаємним Віресей зі склепінням печери і навіщось усміхнувся. — Бідолашна жаба витрачає багато сил на те, що раніше робила запросто. Раніше, до того, як отримала крила. Точніше, це крила отримали жабу. Кумедно.

А шлях усе тягнувся. А Віресей усе йшов. І знав, що потім знову йтиме, спочатку до чергового місця, яке чує бажання, а потім туди, куди ці бажання заведуть. Головне, не думати надто далеко і потрапиш туди, куди треба. Це зараз Віресей розумів. Іти треба потроху. І не планувати, як йтимеш там, за горизонтом. Раптом там прірва? Зробиш крок не дивлячись і перетворишся на крилату жабу.

Або обжаблені крила.

І навіть незрозуміло, що гірше.

***

Коли намагаєшся допомогти людям, якось не чекаєш, що вони чинитимуть опір і всіляко заважатимуть. Навіть якщо ці люди ідіоти з материка, котрі вирішили викликати демонів.

Найбезглуздіше, що ці демони вже вбили не менше десяти своїх закликачів. Але інших це нічому не навчило. Якийсь потерпілий ще й кричав, що демонів треба захистити, бо то прокляті остров'яни їх переманили і намагаються вбити. Загалом, крики були суперечливі. Що не заважало іншим потерпілим кидатися на остров'ян зі зброєю та кулаками.

— А може, їх усіх убити? — похмуро запитав Тойєн сам у себе, зміцнюючи щит і відкидаючи чергового ідіота з витріщеними очима до інших таких ідіотів.

— Може, на них так печера впливає? — спитав структурник, котрий уже якийсь час намагався пробитися через натовп дивних особистостей з материка разом із Тойєном. — Хотіли бути героями і ось.

— Так, — погодився Тойєн. — Цікаво, як вони потрапили на острів? Десь на материку є працююча портальна арка, через яку здатний пройти будь-хто? Чи їх привіз корабель, а потім поспішно пішов, щоб повернутися через деякий час і пошукати тих, хто вижив?

— Скоріше друге.

Черговий придурок з мечем відлетів до стіни, і вимушені напарники просунулися ще на кілька кроків, відсуваючи дивних особистостей, що били по магічному щиту кулаками.

Хтось нелюдськи волав, напевно від болю. Захисники демонів, незважаючи на це, чомусь так і не почали розбігатися, хоча багато хто напевно бачив хто там кричить і чому. І в цілому все було схоже на поганий сон.

— Треба приспати їх, — сказав структурник. — Вони все одно не тікають від цих тварюк, жодної різниці.

— Вже намагалися, — пробурчав Тойєн.

Якийсь повітряник, мабуть остаточно розлютившись, розкидав найближчих захисників демонів за допомогою кулака. Хтось десь репетував. Хтось продовжував вимагати захищати милих тварюк, які обов'язково дадуть силу і допоможуть перемогти, здається, навіть острівних магів, які для цих людей були тим самим злом.

І Тойєн розумів, що ненавидить придурків із материка, взагалі всіх людей з материка ненавидить, хоч і сам колись звідти приплив.

Просуватися вперед виходило. В інших, схоже, також. Демонопризивачі залишалися неймовірно міцними і схоже, в принципі, не вміли втрачати свідомість. А що робити з демонами Тойєн розумів невиразно.

— Їх треба приспати, — повторився структурник. — Нехай сплять. Тихо-тихо сплять. Для їхнього ж блага. Сплять. Спи, придурок, і нехай тобі насниться сила.

А потім, на подив Тойєна простяг руку прямо через щит і доторкнувся до найближчого ідіота з материка. А він похитнувся і впав. Зачепивши в процесі падіння друзів, що стояли поруч. І цих дотиків вистачило для того, щоб вони теж впали.

— Отруїли, отруїли! Прокляті чаклуни отруїли! — заволав хтось.

— Спи, — видихнув у черговий раз структурник і торкнувся чергової людини.

І Тойєн нарешті зрозумів, що ця печера справді страшна. А ще зрозумів, як вона працює. Чиє бажання сильніше та конкретніше, те й спрацює. — Аби ніхто не побажав мені здохнути, описавши це у всіх деталях, — прошепотів чоловік і ступив уперед, щоб структурник міг дістати наступних захисників демонів.

***

Ліірану в напарниці дісталася Вельда, в чому не було нічого дивного. Він боявся випустити дружину з поля зору, здавалося, що вона так і пропаде. І неважливо, демони її вб'ють, або камінь, що зірвався зі склепіння.

Вельду, напевно, переслідували схожі страхи. І теж хотілося, щоб Лііран залишився за тією безпечною межею і просто зачекав. Але вона також знала, що не залишиться, тому й сперечатися не стала.